Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

Тет закотила очі.

— Захотіла заїхати в крамницю по банку «Санки»112.

— Ох йой, — дещо приглушеним голосом видихнула Ліббі на задній веранді. — Гаррієт, божечки! Яке ж радісне вітання…

— Гаррієт, — різко осікла Еді, — не вішайся на Ліббі.

Вона чекала й слухала. З веранди почулися слова Ліббі:

— З тобою справді все добре, ангелику мій?

— Святі небеса, — мовила Тетті, — дитина що, плаче?

— Ліббі, скільки ти платиш Одін на тиждень?

— Боже правий! Звідки в тебе такі запитання?

Еді підвелася й підступила до москітних дверей.

— Гаррієт, це тебе не стосується, — відрізала вона. — Заходьте всередину.

— Ой, та Гаррієт мені не докучає, — сказала Ліббі, звільнила руку, поправила окуляри й задивилася на Гаррієт з невинним довірливим зачудуванням.

— Твоя бабуся має на увазі… — озвалася Тет, слідом за Еді виступаючи на веранду — з дитинства її роллю було дипломатично перефразовувати гострі судження й циркуляри сестри, — вона має на увазі, Гаррієт, що неввічливо питати людей про гроші.

— Та нічого страшного, — уперто повторювала Ліббі. — Гаррієт, я плачу Одін тридцять п’ять доларів на тиждень.

— Мама платить Іді лише двадцять. Це ж неправильно.

— Що ж, — заговорила Ліббі, кліпаючи після очевидно спантеличеного мовчання, — я не знаю. Твоя мама не робить нічого поганого, але…

Еді — налаштована не марнувати ранок на обговорення звільненої економки — втрутилася:

— Маєш гарну зачіску, Ліб. Скажіть? Хто тобі її зробив?

— Міс Раян, — відповіла Ліббі, схвильовано піднесла долоню й затримала біля скроні.

— Ми вже всі такі сивочолі, — ласкаво мовила Тетті, — одну від одної не відрізниш.

— А вам як зачіска Ліббі? — суворо перепитала Еді. — Гаррієт, що скажеш?

Гаррієт, що от-от мала розплакатися, сердито відвернулася.

— Знаю одну дівчинку, яка могла стати так, що сама себе підстригала, — жартома поділилася Тет. — Гаррієт, мама тебе досі відправляє в перукарню чи ходиш у салон краси?

— Я гадаю, містер Ліберті так само може стригти й брати вполовину меншу оплату, — сказала Еді. — Тет, треба було сказати Аделаїді не заїжджати в крамницю. Я говорила, що маю трохи гарячого шоколаду в тих окремих згорточках, що я їй спакувала.

— Едіт, я їй так і сказала, а вона відповіла, що цукру їй не можна.

Едіт пустотливо подалася назад на знак фальшивого поди­вування.

— Чому це? Вона вже і від цукру шаліє? — Віднедавна Аделаїда припинила пити каву, посилаючись на цю причину.

— Якщо їй хочеться «Санки», не бачу причин їй відмовляти.

Еді пирхнула.

— І я не бачу. Хто-хто, а я точно не хочу, щоб Аделаїда шаліла.

— Що? Що за розмови про якийсь шал? — стурбовано запитала Ліббі.

— О, а ти не знаєш? Аделаїді не можна каву. Бо від кави вона шаліє. — Аделаїда узялася говорити так лише нещодавно, відколи її глупувата компаньйонка по хору місіс Піткок почала стверджувати те саме.

— Ну, я й сама люблю іноді хильнути «Санки», — зізналася Тет. — Але я не те щоб мушу пити лише її. Можу й преспокійно обійтися.

— Та ми ж не в Бельгійське Конґо зібралися! Ту «Санку» і в Чарльстоні продають, навіщо їй цілу банку тягнути собі у валізу!

— Не бачу тут нічого такого. Якщо сама береш гарячий шоколад. Собі.

— Едіт, ти ж знаєш, як рано Адді прокидається, — схвильовано втрутилася Ліббі, — от вона й боїться, що до сьомої-восьмої обслуговування номерів ще не працюватиме…

— Тому я й спакувала цей добрий гарячий шоколад! Від чашки гарячого шоколаду Аделаїді анічогісінько не станеться.

— Мені однаково, що пити, але гарячий шоколад звучить страшенно смачно! Ви тільки подумайте, — сказала Ліббі, сплеснувши в долоні й обернувшись до Гаррієт. — За тиждень ми вже будемо в Південній Кароліні. Мені так цікаво!

— Так, — втішено погодилася Тет. — А у твоєї бабусі виникла страшенно мудра ідея самотужки нас усіх туди повезти.

— Не знаю, чи така вже мудра, але сподіваюся, що відвезу нас туди й заберу всіх укупі.

— Ліббі, Іда Ру звільнилася, — з горопашним поспіхом повідомила Гаррієт, — вона їде з міста…

— Звільнилася? — перепитала Ліббі, бо мала проблеми зі слухом; вона благально подивилася на Едіт, яка зазвичай розмовляла гучніше й чіткіше за більшість. — Боюся, Гаррієт, тобі треба говорити трохи повільніше.

— Вона про Іду Ру, яка в них працює, — пояснила Еді, складаючи руки на грудях. — Та від них іде, а Гаррієт із цього приводу сумує. Я вже їй сказала, що все міняється, люди рухаються далі, так уже повелося у світі.

Ліббі перемінилася в обличчі. Вона подивилася на Гаррієт зі щирим співчуттям.

— Ой, це так прикро, — сказала Тет. — Я розумію, сонечку, ти сумуватимеш за Ідою, знаю, вона з вами так довго пробула.

— Ох, —