Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

Тет з Еді перезирнулися й позакочували очі, а тоді Еді сказала:

— Ліб, ти аж занадто любиш Одін. — Лінощі Одін були давнім-­предавнім предметом жартів серед сестер Ліббі; вона просиджувала в домі, начебто хворіла, а Ліббі носила їй прохолодні напої й сама мила посуд.

— Але Одін прожила зі мною вже п’ятдесят років, — стала в захисну позицію Ліббі. — Вона мені як рідна. Боже правий, та вона зі мною була ще в Напасті, і здоров’я в неї не надто добре.

— Ліббі, вона тобою користується, — заявила Тет.

— Дорога моя, — мовила Ліббі, яка вже трохи порожевіла на обличчі, — я тобі так скажу: коли я того разу їздила на природу і злягла з пневмонією, Одін мене винесла з будинку. Винесла! На спині! Від самої Напасті аж до Чиппоукзу!

Еді стиха сказала на це:

— Ну, тепер же з неї користі небагато.

Ліббі тихенько обернулася й довго дивилася на Гаррієт, а погляд мокрих очей у неї був твердий і милосердний.

— Жахливо бути дитиною, — відверто мовила вона, — і пов­ністю підкорятися іншим людям.

— Просто почекай, поки виростеш, — заохотила Тетті, обвиваючи рукою плече Гаррієт. — Матимеш свій будинок, і Іда Ру зможе жити з тобою. Як тобі таке?

— Маячня, — відрізала Еді. — Вона швидко про це забуде. Служниці приходять і йдуть…

— Я її ніколи не забуду! — заверещала Гаррієт, нагнавши ляку на всіх присутніх.

Перш ніж хтось щось сказав, вона скинула руку Тетті з плеча, обернулася й побігла геть. Еді покірно підняла брови, мовляв: «з оцим мені довелося мати справу весь ранок».

— Боже ж мій! — зрештою вигукнула Тет, проводячи долонею по чолу.

— Правду кажучи, — мовила Еді, — я думаю, що Шарлотта чинить необдумано, але мені вже обридло щось доводити.

— Едіт, ти завжди все для Шарлотти робила.

— Так, робила. Тому вона й не знає, як хоч щось робити для себе. Думаю, їй уже давно пора почати брати на себе більшу відповідальність.

— А що дівчата? — спитала Ліббі. — Думаєте, з ними все буде добре?

— Ліббі, на тобі була вся Напасть, і тато, і всі ми, коли ти була зовсім трохи старша за неї, — сказала Еді, киваючи в напрямку, у якому зникла Гаррієт.

— Твоя правда. Але ці діти не такі, якими були ми, Едіт. Вони чутливіші.

— Якби ми були чутливішими, то б ролі не відіграло. У нас не було вибору.

— Що коїться з тією дитиною? — обурилася, ступаючи на веранду, Аделаїда — припудрена й напомаджена, зі свіжонакрученим волоссям. — Побачила, як вона неслася по вулиці, наче блискавка, брудна, як те порося. І навіть не заговорила до мене.

— Ходімо всередину, — запросила Еді; бо ранок уже спе­котнішав. — У мене кавник готовий. Для тих, кому можна каву, звісно.

— Мамо моя, — озвалася Аделаїда, милуючись рядом трояндово-рожевих лілій, — а вони цвітуть нівроку!

— Ті зефірні лілії? Я їх знадвору перенесла. Викопала посеред зими, пересадила в горщики, і на наступне літо проросла лише одна.

— А зараз які, дивіться! — Аделаїда схилилася до квітів.

— Мама їх називала, — пригадала Ліббі, зазираючи через поруччя веранди, — мама їх називала рожеві дощові лілії.

— Насправді вони зефірними називаються.

— А мама їх рожевими дощовими називала. Ми їх покладали в неї на похороні, і туберозу ще. Коли вона померла, така спека стояла…

— Я йду всередину, — перервала Еді. — У мене зараз тепловий удар буде, тож сидітиму всередині й питиму каву, а ви приходьте, як захочете.

— А неважко буде мені чайничок води закип’ятити? — запитала Аделаїда. — Мені не можна кави, я від неї…

— Шалієш? — звела на неї брови Еді. — Ну, Аделаїдо, якою-якою, а шаленою ти нам точно не потрібна.

Хоч Гелі об’їхав велосипедом весь район, Гаррієт ніде не вдалося знайти. Дивна атмосфера в неї вдома (дивна навіть за її мірками) навівала тривогу. До дверей ніхто не підійшов. Гелі просто зайшов усередину й побачив, що Еллісон плаче за кухонним столом, а Іда метушиться навколо й миє підлогу так, наче не бачить і не чує цього. Жодна з них не сказала ані слова. Від цієї картини в нього повиступали сироти.

Він спробував податись у бібліотеку. Щойно прочинив скляні двері, його вдарило протягом штучно охолодженого повітря — у бібліотеці завжди було свіжо, що взимку, що влітку. Місіс Фосет крутнулася в себе в кріслі за робочим столом і помахала йому, забряжчавши браслетами.

Гелі помахав у відповідь, і — перш ніж вона його схопила за шкірку й спробувала зареєструвати на літню програму читання — якомога швидше, наскільки дозволяла ввічливість, вирушив у довідкову кімнату. Гаррієт сиділа під портретом Томаса Джефферсона, спершись ліктями на стіл. Перед нею лежала найбільша книжка, яку він бачив у житті.

— Привіт, — мовив він, всідаючись на крісло біля неї. Він був такий збуджений, що ледве міг розмовляти тихо. — Вгадай що. Машина Денні Ретліффа зараз стоїть перед будівлею суду.

Погляд його впав на ту величезну книжку, — яка, як він тепер побачив, виявилася книжкою зшитих газет, — і Гелі злякався, побачивши на пожовтілій шпальті кошмарну зернисту фотографію матері Гаррієт