Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Клуб невиправних оптимістів 📚 - Українською

Читати книгу - "Клуб невиправних оптимістів"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Клуб невиправних оптимістів" автора Жан-Мішель Генасія. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 130 131 132 ... 158
Перейти на сторінку:
о сімнадцятій тридцять. Я не зрозуміла нічого з того, що вона розповіла. Пологи були спокійні. З твоєю сестрою — оце був жах. Дівчата матерям завжди важче даються. Я б хотіла, щоб вона склала мій гороскоп. Я народилася 28 січня, десять по четвертій ранку.

— А я о котрій народилася? — втрутилась Жульєтт.

Якщо в Камілли й були певні недоліки, то вже точно не злопам’ятність. Вона не сердилася на мене за брехню, бо була захоплена можливістю швидкого отримання мого гороскопу. Подруга її мами тримала салон віщувань у квартирі з виглядом на парк Монсурі. Вона зіставить наші гороскопи, і ми знатимемо, що на нас чекає.

— Ти в це не віриш? Я зараз тебе переконаю.

— Камілло, майбутнього не передбачиш. Це було б надто просто.

— Існують люди, які знають, просвітлені, вони можуть нас направляти.

— Особисто я не хочу знати.

Кілька днів по тому вона повідомила про певну непередбачувану перешкоду, що заважає складанню моєї карти. Подолавши мільйони кілометрів, між сузір’ями Рака й Тільця, буквально нізвідки виникла комета Холмса: блискотлива цяточка з віялоподібним хвостом, і доки вона залишатиметься видимою, деяким людям не уникнути потрясінь у житті.

— Вона каже, що завдяки кометі люди закохуються і знаходять одне одного.

— Камілло, ти ж не віриш у ці нісенітниці?

— А ще вона каже, що тебе це зачепить.

— Ми не губились. Може, твоя знайома провидиця скаже нам, чи складемо іспити на бакалавра?

— Вона визначає траєкторії, а не відрізки шляху. Скоро сам переконаєшся.

Вона не виявляла й тіні сумніву чи вагання. Її ентузіазм розвіяв мою впевненість. Картезіанці — нудні люди. А в неї хороша фантазія.

Недільні побачення були вкрай рідкісними. У Камілли були сімейні обов’язки, проігнорувати які неможливо. Коли я запитував, вона відповідала:

— Не питай, чому! Якби я могла, ми бачились би. Я не можу!

Другу половину недільного дня я проводив у Клубі. З’являлися нові обличчя — з СРСР, Балкан, Югославії та Румунії; усі зі своїм акцентом, довоєнним одягом, обличчя їхні були запалими від недовіри й тривоги. Знову починалася корида з паперами, досьє, доказами, усе це доводилось заповнювати, аби довести, що ви біженець, який утік за нагальної потреби, щоб уникнути арешту та в’язниці. Ними опікувалися старожили, приймали їх у себе, зв’язували із постачальниками «справжніх» фальшивих документів. Коштували вони чимало, тому, щоб їх оплатити, ці люди тяжко гарували: у ресторанах, на будівництвах. Чимало вдавалися до альтернативної еміграції в куди гостиннішу за Францію Канаду. Неділя була залюдненим днем. Приміщення Клубу ставало затісним, тому потроху колонізували суміжну залу ресторану. Правило обов’язкової французької було забуте. Можна було почути всі мови — ну, майже всі. Змушені до того розмовляти пошепки, тепер вони розійшлися не на жарт. Стояв такий гамір, що відвідувачі в іншій частині «Бальто», які хотіли побути в тиші, зітхали й тільки згадували добрі часи, коли членів Клубу можна було перелічити на пальцях обох рук.

— Зважаючи на кількість та добру волю наших постачальників, брак клієнтів нам не загрожує, — підтримував Ігор. — Ми приречені розвиватися.

Саша навідувався епізодично. Я уважно за ним спостерігав. Ворожість членів Клубу його спокушала, отак він і бавився, провокуючи їх. З'являвся безшумно. Ми підводили голови. Він був поруч, спостерігав за нами. Зовсім як Великовухий. Решта себе стримували, виказували зневагу та ігнорували. А коли вчергове підводили голови — його вже не було. Зовсім не чули, коли він виходив. Я намагався поводитися відповідно та виявляв байдужість. Його це влаштовувало, він не хотів, щоб я виступав посередником чи вплутувався.

Я серйозно прогресував у шахах і став бажаним супротивником.

— Бути хорошим гравцем — поняття відносне, — пояснив мені Леонід, який погоджувався на партію, коли більше не було з ким. — Новачки дійсно нульові.

Я спостерігав нескінченний шаховий реванш Імре й Павла. Останній користався браком годинника, щоб узяти на замору. З’явився схвильований Ігор, очі в нього бігали.

— Друзі, ви нізащо не вгадаєте, з ким я щойно проговорив дві години.

З його зворушення ми здогадалися, що то була знаменитість, чиє ім’я було нам відоме. Ми взялися перебирати зірок естради і кіно, телекоментаторів, політичних діячів і відомих спортсменів. Ми назвали половину Парижа. Марно.

— Він француз? — спитав Грегоріос.

— Ні. Він спинив мене на бульварі Мальзерба. Я сказав собі: Ігоре, сьогодні твій щасливий день. Я дивився на нього в дзеркало заднього виду і не вірив своїм очам. Він, у моєму таксі! Я трохи вагався, а потім спробував. Звернувся до нього російською.

— Це Громико? — припустив Павло.

— Це живий бог!

Ми всі водночас вигукнули: «Нурєєв!»

— Спершу я не хотів кидатися банальностями на кшталт: «Я один із ваших шанувальників», — що їх він чує по двадцять разів на день. Він тримався дещо насторожено. Я згадав «Баядерку», якою ми з Леонідом і Володимиром насолодилися 61-го. Він пригадав той казковий вечір, і зал, що аплодував стоячи, і безупинні вигуки «Браво!». Йому передалось моє шалене збентеження. Його серце розтануло. Я підвіз його до входу для артистів в Оперу. Він поспішав, але й далі розмовляв і сміявся. Це найкрасивіший у світі чоловік і найвеличніший артист. Ми так і сиділи в машині. Згадували Кіров і Ленінград. Йому на очі навернулися сльози. Він спізнювався. Я подарував йому поїздку, натомість він запросив мене за собою всередину, на репетицію з Королівським балетом Британії. Я просидів там якийсь час. Надзвичайно. Люди спинялися, щоб подивитися на нього. Наче янгол зійшов на землю. Коли я збирався, він підійшов мені подякувати. Можете уявити? Він! Подякувати мені! За те, що нагадав йому батьківщину.

— Прекрасна зустріч, — сказав Імре.

Ці слова мене насторожили. Так мало статися. Я вагався, чи згадувати комету Холмса. Але не встиг.

— Друзі, — вів далі Ігор, — сьогодні винятковий день. Рудольф Нурєєв незабаром нас навідає!

То був хор вигуків, у якому змішалися подив і недовіра.

— Ще в таксі я розповів йому про Клуб. Він закидав мене запитаннями. Потис руку й поцікавився адресою. Він прийде цього вечора, після репетиції.

Зчинилась галаслива паніка, усі були збентежені, вертілися, мов мухи в окропі, вдягали куртки, защіпали коміри сорочок, поправляли краватки, струшували з одягу сигаретний попіл і лупу, причісувалися біля дзеркала. Влаштували справжню чергу біля кабінок і вмивальника.

— Не годиться його приймати в такому бедламі! — констатував Володимир.

Вони поприбирали зі столиків, витерли їх губками, спорожнили попільнички, поскладали ящики, які постійно скрізь валялися, протерли банкетки й позамітали. Усім керувала Мадлен, заодно скористалася нагодою помити шибки: зорганізувала Горана й Данила, двох новеньких. Раптом Ігор помітив, як Саша

1 ... 130 131 132 ... 158
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Клуб невиправних оптимістів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Клуб невиправних оптимістів"