Читати книгу - "Клуб невиправних оптимістів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А я о котрій народилася? — втрутилась Жульєтт.
Якщо в Камілли й були певні недоліки, то вже точно не злопам’ятність. Вона не сердилася на мене за брехню, бо була захоплена можливістю швидкого отримання мого гороскопу. Подруга її мами тримала салон віщувань у квартирі з виглядом на парк Монсурі. Вона зіставить наші гороскопи, і ми знатимемо, що на нас чекає.
— Ти в це не віриш? Я зараз тебе переконаю.
— Камілло, майбутнього не передбачиш. Це було б надто просто.
— Існують люди, які знають, просвітлені, вони можуть нас направляти.
— Особисто я не хочу знати.
Кілька днів по тому вона повідомила про певну непередбачувану перешкоду, що заважає складанню моєї карти. Подолавши мільйони кілометрів, між сузір’ями Рака й Тільця, буквально нізвідки виникла комета Холмса: блискотлива цяточка з віялоподібним хвостом, і доки вона залишатиметься видимою, деяким людям не уникнути потрясінь у житті.
— Вона каже, що завдяки кометі люди закохуються і знаходять одне одного.
— Камілло, ти ж не віриш у ці нісенітниці?
— А ще вона каже, що тебе це зачепить.
— Ми не губились. Може, твоя знайома провидиця скаже нам, чи складемо іспити на бакалавра?
— Вона визначає траєкторії, а не відрізки шляху. Скоро сам переконаєшся.
Вона не виявляла й тіні сумніву чи вагання. Її ентузіазм розвіяв мою впевненість. Картезіанці — нудні люди. А в неї хороша фантазія.
Недільні побачення були вкрай рідкісними. У Камілли були сімейні обов’язки, проігнорувати які неможливо. Коли я запитував, вона відповідала:
— Не питай, чому! Якби я могла, ми бачились би. Я не можу!
Другу половину недільного дня я проводив у Клубі. З’являлися нові обличчя — з СРСР, Балкан, Югославії та Румунії; усі зі своїм акцентом, довоєнним одягом, обличчя їхні були запалими від недовіри й тривоги. Знову починалася корида з паперами, досьє, доказами, усе це доводилось заповнювати, аби довести, що ви біженець, який утік за нагальної потреби, щоб уникнути арешту та в’язниці. Ними опікувалися старожили, приймали їх у себе, зв’язували із постачальниками «справжніх» фальшивих документів. Коштували вони чимало, тому, щоб їх оплатити, ці люди тяжко гарували: у ресторанах, на будівництвах. Чимало вдавалися до альтернативної еміграції в куди гостиннішу за Францію Канаду. Неділя була залюдненим днем. Приміщення Клубу ставало затісним, тому потроху колонізували суміжну залу ресторану. Правило обов’язкової французької було забуте. Можна було почути всі мови — ну, майже всі. Змушені до того розмовляти пошепки, тепер вони розійшлися не на жарт. Стояв такий гамір, що відвідувачі в іншій частині «Бальто», які хотіли побути в тиші, зітхали й тільки згадували добрі часи, коли членів Клубу можна було перелічити на пальцях обох рук.
— Зважаючи на кількість та добру волю наших постачальників, брак клієнтів нам не загрожує, — підтримував Ігор. — Ми приречені розвиватися.
Саша навідувався епізодично. Я уважно за ним спостерігав. Ворожість членів Клубу його спокушала, отак він і бавився, провокуючи їх. З'являвся безшумно. Ми підводили голови. Він був поруч, спостерігав за нами. Зовсім як Великовухий. Решта себе стримували, виказували зневагу та ігнорували. А коли вчергове підводили голови — його вже не було. Зовсім не чули, коли він виходив. Я намагався поводитися відповідно та виявляв байдужість. Його це влаштовувало, він не хотів, щоб я виступав посередником чи вплутувався.
Я серйозно прогресував у шахах і став бажаним супротивником.
— Бути хорошим гравцем — поняття відносне, — пояснив мені Леонід, який погоджувався на партію, коли більше не було з ким. — Новачки дійсно нульові.
Я спостерігав нескінченний шаховий реванш Імре й Павла. Останній користався браком годинника, щоб узяти на замору. З’явився схвильований Ігор, очі в нього бігали.
— Друзі, ви нізащо не вгадаєте, з ким я щойно проговорив дві години.
З його зворушення ми здогадалися, що то була знаменитість, чиє ім’я було нам відоме. Ми взялися перебирати зірок естради і кіно, телекоментаторів, політичних діячів і відомих спортсменів. Ми назвали половину Парижа. Марно.
— Він француз? — спитав Грегоріос.
— Ні. Він спинив мене на бульварі Мальзерба. Я сказав собі: Ігоре, сьогодні твій щасливий день. Я дивився на нього в дзеркало заднього виду і не вірив своїм очам. Він, у моєму таксі! Я трохи вагався, а потім спробував. Звернувся до нього російською.
— Це Громико? — припустив Павло.
— Це живий бог!
Ми всі водночас вигукнули: «Нурєєв!»
— Спершу я не хотів кидатися банальностями на кшталт: «Я один із ваших шанувальників», — що їх він чує по двадцять разів на день. Він тримався дещо насторожено. Я згадав «Баядерку», якою ми з Леонідом і Володимиром насолодилися 61-го. Він пригадав той казковий вечір, і зал, що аплодував стоячи, і безупинні вигуки «Браво!». Йому передалось моє шалене збентеження. Його серце розтануло. Я підвіз його до входу для артистів в Оперу. Він поспішав, але й далі розмовляв і сміявся. Це найкрасивіший у світі чоловік і найвеличніший артист. Ми так і сиділи в машині. Згадували Кіров і Ленінград. Йому на очі навернулися сльози. Він спізнювався. Я подарував йому поїздку, натомість він запросив мене за собою всередину, на репетицію з Королівським балетом Британії. Я просидів там якийсь час. Надзвичайно. Люди спинялися, щоб подивитися на нього. Наче янгол зійшов на землю. Коли я збирався, він підійшов мені подякувати. Можете уявити? Він! Подякувати мені! За те, що нагадав йому батьківщину.
— Прекрасна зустріч, — сказав Імре.
Ці слова мене насторожили. Так мало статися. Я вагався, чи згадувати комету Холмса. Але не встиг.
— Друзі, — вів далі Ігор, — сьогодні винятковий день. Рудольф Нурєєв незабаром нас навідає!
То був хор вигуків, у якому змішалися подив і недовіра.
— Ще в таксі я розповів йому про Клуб. Він закидав мене запитаннями. Потис руку й поцікавився адресою. Він прийде цього вечора, після репетиції.
Зчинилась галаслива паніка, усі були збентежені, вертілися, мов мухи в окропі, вдягали куртки, защіпали коміри сорочок, поправляли краватки, струшували з одягу сигаретний попіл і лупу, причісувалися біля дзеркала. Влаштували справжню чергу біля кабінок і вмивальника.
— Не годиться його приймати в такому бедламі! — констатував Володимир.
Вони поприбирали зі столиків, витерли їх губками, спорожнили попільнички, поскладали ящики, які постійно скрізь валялися, протерли банкетки й позамітали. Усім керувала Мадлен, заодно скористалася нагодою помити шибки: зорганізувала Горана й Данила, двох новеньких. Раптом Ігор помітив, як Саша
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Клуб невиправних оптимістів», після закриття браузера.