Читати книгу - "Клуб невиправних оптимістів"

— Якого біса ти тут забув?

— Це мій внесок у…

Ігор не дав йому часу закінчити думку. Він штовхнув його й ухопив за відліг куртки. Вони були однакові на зріст, Саша дещо худіший. Він міг противитися, проте зовсім не опирався. Ігор дужо виштовхнув його на вулицю.

— Це востаннє! Я тебе попереджав!

Саша мовчки пішов. Ігор повернувся в зал. Розлючений.

— Чого чекаєте? До роботи!

«Бальто» скидалося на сяйливе нове бістро. Томаш позичив «Інстаматік» з новою плівкою в одного гравця у пін-бол, що жив зверху. Усі вийшли. Нам було так добре! Ми вишикувалися почесною делегацією на тротуарі від бульвару Распай до краю майдану Данфер-Рошро. Підстерігали таксі, а ті проїжджали повз. Усі чекали, настрій був пречудовий. Через деякий час дехто зайшов досередини відпочити й випити по чарці.

— О котрій він приїде?

— Репетиція і так почалася із запізненням, — пояснив Ігор.

Володимир виявив рішучість. Через довідкову він дізнався номер телефону адміністрації Опери. Ми з'юрмилися довкола. Тієї травневої неділі ніхто не відповів. Надія на його прихід здулася, як охолоджене суфле. Усі розходилися, один за одним, проте ніхто не зробив жодного неприємного зауваження. Томаш віддав фотоапарат. Ми залишились у вузькому колі перших членів Клубу.

— Може статися, що він забув, — сказав Павло.

— Чи не зловив таксі, — додав Грегоріос. — У неділю таке можливо.

— Чи втомився й пішов додому спати, — запропонував Імре.

До нас приєдналася Мадлен.

— Як на мене, він уже не прийде. У будь-якому разі, дуже мило, що ви затіяли прибирання. Патрон вас пригощає.

Я залишився з Ігорем, він не здавався:

— Мабуть, йому щось завадило. Репетиції — це надовго. Він прийде.

Ми довго отак не залишалися удвох.

— Як з навчанням?

— Наче добре.

— З подругою?

— У неділю ми не можемо бачитись. Вона має бути з родиною.

— Постав себе на місце її батьків. Вони працюють увесь тиждень і, якщо не присвячуватимуть дітям неділю, не бачитимуть їх ніколи.

— Та доки вже? Вона ж не житиме з ними все життя.

— Усі ви молоді однакові.

— Я можу тебе про щось спитати? Чому ви так ставитеся до Саші?

— Це давня історія. Не вплутуйся. Він не заслуговує анінайменшої уваги… Ми ще чекаємо чи як?

— Уяви, як він прийде, а його ніхто не зустріне, що він подумає?

— Твоя правда. Ще зачекаємо. У артистів не існує часу. Він розмовляв зі мною як із другом. Він мене не забуде. Знаєш, яка в нього мрія?

— Ні.

— Пообіцяй мені нікому не розповідати? Він довірив мені свій секрет. Він хоче поставити «Ромео і Джульєтту» Прокоф’єва. Уявляєш? Це найпрекрасніша опера на світі. Знаєш її?

— Я не дуже знаюся на опері. Мій тато обожнює «Ріґолетто» Верді.

— Отже, йому сподобається. Попроси батьків купити тобі платівку. «Танок лицарів» — мій улюблений уривок. Ти слухаєш і підносишся до небес. Знаєш, чому Прокоф’єв — улюблений композитор росіян?

— Тому що він талановитий.

— Не тільки.

— Він створив видатні опери й гарну музику.

— Цього не достатньо.

— Він добрий і щедрий.

— Для нас це не важливі якості.

— Я здаюсь, Ігоре.

— Росіяни обожнюють Прокоф’єва за вбивство Сталіна.

— Що?

— 5 березня 53-го Сталіна розбудили, щоб повідомити про смерть Прокоф’єва. Тиран знищив мільйони людей, але ця звістка його підірвала. Скільки зла він завдав композиторові, як із ним поводився, як принижував! Уперше в житті Сталіна замучили докори сумління. У нього стався інсульт, і він помер того ж дня. Через Прокоф’єва.

— Я не знав.

— Мішелю, це такий московський жарт. Я впевнений, якби Прокоф’єв думав, що його смерть урятує нас від Сталіна, то із задоволенням наклав би на себе руки.

Ми чекали біля вхідних дверей з бульвару Распай. Сиділи на лавочці. Погода була гарна. Решта членів Клубу поверталися додому й махали на нас рукою, кажучи, що він не прийде, а ми тут пустимо коріння. Схилялося надвечір. Ми змирилися і вже викурювали по останній. Помітили, як ішов Леонід, розгублений, кожна рука замотана еластичним бинтом.

— Гей, друже, ми тут! — крикнув Ігор. — Що сталося?

Йому знадобилась якась мить, щоб вийти із заціпеніння.

— Проблеми?

— Хочу пити.

Ми зайшли за ним всередину. Здавалось, він от-от зомліє. Шморгав носом, кривив обличчя. Незграбними й занімілими руками вихопив із кишені флакончик, відкоркував і вдихнув кілька разів кожною ніздрею, відтак замовив «сто другий», долив на два сантиметри води, вихилив за один раз і замовив Жакі ще три.

— Мені «п’ятдесят перший», — додав я.

— Нізащо не здогадаєтесь, що зі мною сталося, — сказав Леонід тремтячим голосом. — Я знову її побачив.

— Кого це?

— Мілену.

15

— Я люблю працювати в неділю, — заходився Леонід. — Люди розслаблені. Чайові кращі. Я підібрав іспанське подружжя біля «Рітцу». Вони хотіли великий тур. Цілий день. Палаци Мальмезон, Овер-сюр-Уаз і Версаль. До біса вигідна поїздка. Щоб розминутися з мотоциклом біля воріт Майо, я вивернув кермо і виїхав на тротуар. Уперше за десять років таксування проколов шину. Іспанець виявився своїм хлопцем і сказав мені: «Не страшно, поміняємо колесо й поїдемо». Хочете вірте, хочете ні, мені так і не вдалося зняти колесо. Болти були загвинчені намертво. Намагався щосили. Іспанець, дужий, як бик, теж спробував і потягнув руки. Несила. Можна було подумати, вони запаяні. Пара взяла інше таксі. Я надривався із цим клятим балонним ключем. Вдалось аж за годину. З мене лилось. Долоні скривавлені. У мастилі. В синцях. У неділю аптеки зачинені. Я сказав собі, що повертаюсь, це невдалий день. Підійшла жінка зі здоровецькою валізою і попросила відвезти її в Орлі. Я відповів, що не хочу туди їхати. Вона летіла в Нью-Йорк. Попросила висадити її біля аеровокзалу Інвалідів[185], де можна пересісти на автобус. Це вже краще, ніж нічого. У мене залишилась горілка. Я продезинфікував руки. Жінка верещала. Здавалось, боліло їй, а не мені. Я обмотав хустинкою кожну руку, отак і поїхав. Доніс її валізи до стійки «Ер Франс». Вона сунула мені щедрі чайові й порадила поїхати до лікарні, зробити укол від правця. Я збирався іти, як хтось гукнув мене на ім'я. Я аж здригнувся. Обернувся. То була вона. Навпроти мене. Не змінилась. Досі схожа на ту красиву американську акторку. Як її звуть, Ігорю? Ти знаєш, з того фільму?

— Дебора Керр.

— Ті ж самі очі. Те саме волосся. Королева. Відчуття, наче ми розійшлись уранці. Не знаю, скільки ми отак простояли.

— Як ти, Мілено?

— Добре.

— Маєш гарний вигляд.

— Ти теж.

— Як завжди, прекрасна.

— Не довіряй зовнішності. Зморшки всередині.

— Ти більше не