Читати книгу - "Клуб невиправних оптимістів"

— Перевели сюди. П’ять хвилин від дому. Ходжу пішки.

— Давно?

— Близько п’яти років.

— Неймовірно. Я не хотів їздити в Орлі, щоб не ризикувати зустріти тебе. Сюди я приїжджав десятки разів. І жодного разу тебе не бачив.

— Ми мали перестрітися.

— Маю йти. Таксі погано припарковане. Зараз дістану штраф.

— Таксуєш?

— Так.

— Задоволений?

— Нема на що жалітись. Гаразд. Бувай. Надалі уникатиму Дому Інвалідів.

Я пішов. І був щасливий. Зустріч із нею стала неочікуваним подарунком. Просити більшого я не міг. Я почув: «Леоніде…» Обернувся.

— Рада тебе бачити.

— Я теж.

— Я часто запитувала себе, що з тобою стало.

— Сама бачиш. Нічого особливого. Зі мною завжди подарований тобою годинник.

— Зі мною також. Що з руками?

Хустинки стали геть червоними. Крізь них так і сочилася кров. Мілена попросила колегу її підмінити. Відвела мене в медпункт аеровокзалу. Витягла з аптечки вату і перекис водню. Промила рани. Я дивився, як вона про мене піклується, така заклопотана, така уважна. Ось воно — щастя. Вона пахла цими ніжними парфумами. Забув назву.

— Звідки це в тебе?

— Виникла проблема з… машиною.

Вона зробила перев’язування. Ми пішли до кафетерію вокзалу. Людей було мало. Узяли кави. Розмовляли, не знаю про що. Як колись. Часом сиділи мовчки. Дивилися одне на одного. Тяжко склеїти уламки втраченого часу.

— Ти не матимеш проблем на роботі?

— У неділю завжди спокійно. А твоя машина?

— Та мені начхати!

— Ти ніколи не намагався мене знайти?

— Мілено, я дав обіцянку. Тому типові.

— Ти єдиний відомий мені чоловік, що тримає слово.

— Не можна ж мати самі недоліки. Я думав про тебе щодня.

— Я часто собі повторювала: «Леонід мав би знайти собі місце пілота. Можливо, він у цьому самому літаку, в небі. Він щасливий». Я була в цьому переконана.

— Насправді, якби мені сказали, що я закінчу таксистом, я б не повірив.

— Ми ще побачимось?

— Не знаю. Як же моя обіцянка?

— У тебе хтось є?

— Вільний, наче птаха. А в тебе?

— Як думаєш, чому я працюю в неділю? Повечеряймо разом, якщо хочеш.

— За однієї умови. Я запрошую.

— Вуаля. Завтра ввечері в нас побачення. Я підійду до її будинку о восьмій. Життя починається знову.

— Радий за тебе, — сказав Ігор.

— Я наче хлопчак, що дрейфить перед першим побаченням. Що на це скажеш, Мішелю?

— Зможеш знову їздити в Орлі.

Ігор виставив пляшку ігристого, щоб відсвяткувати загадкову зустріч.

— То не загадка. Це через комету.

— Нонсенс! — вигукнув Ігор. — То удача.

— Цього разу все буде інакше, — сказав Леонід. — Я був уважний. Не ляпнув нічого поганого про Розенберґів.

— Леоніде, вони були невинні! — кинув я.

— Для мене — винні! Але зараз я заткнув пельку.

— І правильно, — підсумував Ігор. — У цьому криється запорука щастя.

Ми саме обговорювали випадковість, коловорот почуттів, вплив зірок на таксистів і містерію нашого життя, коли зайшов розсильний. Він тримав конверта. У середині містився доказ, що Ігор не просто вихвалявся. На знак вибачень Рудольф Нурєєв подарував йому два білети на «Лебедине озеро» з Марґо Фонтейн. Урочистості в Паризькій опері з нагоди відкриття плафона Шаґала за участі самого артиста, «Могогенерала»[186], Мальро та всього столичного бомонду. Ігор на радощах мало не збожеволів. Леонід залишався непорушним. Ігор зрозумів. З важким серцем він поступився білетами. Леонід запросив Мілену. Сказав їй, що Нурєєв надіслав йому два запрошення. Вона була вражена. Погодилась із задоволенням. Леоніду довелось взяти на прокат смокінг і купити лаковані мокасини. Він про це не пошкодував.

16

Покидаючи «Бальто», я сказав собі: якщо сьогодні день зустрічей, я маю побачитись із Сесіль. Мені хотілось би познайомити її з Каміллою. Я зателефонував додому попередити маму. Вона попросила не повертатись дуже пізно. Я вирушив на набережну Ґран-Оґюстен. Після мого останнього візиту минули місяці. Відтоді я здався. Консьєржки не було на місці. Поштова скринька без листів. Я пройшов три поверхи, не вмикаючи світла. Дзвонив у двері. Довго. Ніхто не відповів. На моє переконання, наші стосунки продовжаться від того місця, на якому спинились, ніби нічого й не сталось. Я почув якийсь шум. Нашорошився. Ніхто не відчинив. На зв’язці моїх ключів був і від її квартири. Якби вона хотіла, то попросила б віддати. Але залишила його мені. Я увійшов. Квартира була оповита темрявою. Знайомий безлад, пилюки ще більше. На кухні вимкнений і порожній холодильник. Кімната Сесіль, кімната П’єра. Усе як і раніше. Я повернувся до вітальні. Від мого останнього візиту нічого не змінилось. Мою увагу привернула картонна коробка на столі. На ній, притулена до купки кишенькових книжок, стояла фоторамка. Останнього разу її тут не було. У рамці красувалось одне з моїх фото фонтану Медічі. Одне з п’яти, придбаних у «Фоторамі». Я закляк перед крупноплановими Акідом і Галатеєю. Сумнівів бути не могло. Для певності я перевернув рамку. На звороті торгова печатка «Фоторами». Таємничим покупцем була Сесіль. Тільки вона могла придбати ці фото. Чому вона залишила їх на видноті? Щоб засвідчити свій прихід сюди й залишити мені дружній знак? Щоб сказати, мовляв, я тебе не забула і мені сподобалися твої фото чи щось подібне? Вона знала, що я прийду. Вона виклала знімок, притуливши його до книжок, на коробці посеред столу, щоб переконатися, що я не пройду повз. А як вона десь сховала мені записочку? Я перегорнув книжки, перерив шухляди, перебрав купи документів, накиданих газет і журналів. Забувши про акуратність, я позначив свій прихід, як лягавий залишає сліди обшуку. У смітнику був попіл від спалених паперів і обривки обгорілих поштових листівок. Я висипав усе на килимок. Нічого корисного. У картонній коробці — речі П’єра. Пакет з листами від його коханок, більшість навіть не розпечатані; портфель з адресною книжкою; в гаманці кілька купюр і монет, у відділі на змійці — аркуш, вирваний із зошита на спіралі, складений увосьмеро, з рецептом коктейлю Молотова; якісь фото упереміш з військовим квитком, студентським, блокнотами, списаними нотатками і з приліпленими вирізками статей, його алжирськими зошитами, листами від і до Сесіль, шістьма першими частинами дипломної про Араґона, десятком її ж фотографій мого авторства, відзнятих у Люксембурзькому саду, скріплених гумкою. Я її знав. То не була випадковість. Це постановка. Я сів. Запалив цигарку. Спробував розшифрувати зоставлене нею послання. А потім збагнув. Вона залишає мені все, повіряє, дарує. Подарунок у компенсацію за її спокій та зникнення. Чи обмін. Намагання сказати мені, що, віднайшовши ці світлини фонтану, я віднайшов її саму, що решту вона зберігає як доказ нашого