Читати книгу - "На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі"

— Атож, — відповів Гевлок.

— Усесвіт — маленьке село.

— Був він один із якихось шістьох порядних людей, що

працювали на Церері, коли «Зоряна Спіраль» мала там

контракт. Застеріг мене, щоб я пішов від «Протогена», поки й ці

не вибухнули. Я опла кував його загибель.

— Йому буде приємно це почути.

— Ми тут не є погані хлопи. Не КЕХ почала цю різанину. Ти

сказала: тобі подобається Голден, бо він завжди виконує те, що

обіцяє зробити. Так це ж ми такі. КЕХ зробила заявку,

попросила дозволу й розробила план робіт, а тоді прибула сюди, аби робити те, на що всі дали їй свою згоду.

— Але ж не поселенці Першої Висадки. Вони такої згоди вам не

давали.

— А це тому, що вони порушили правила, яких ми

дотримувались. Я просто… Я знаю, яке все воно тут химерне й

небезпечне, але, перш ніж твої друзі почнуть пробивати

гарматнями наш реактор, я хочу, щоб ти зрозуміла: ми тут не є

погані хлопи!

Що довше він говорив, то на писклявіші й вищі тони брався

його голос. Останні слова майже викрикнув. Заламав руки, закусив губи.

— Під невеличким тиском, — сказала вона.

— Лиш трішки тисну, — визнав він.

— Випусти мене, і я замовлю за вас добре слово, — пообіцяла

вона. — А ще утримаю Голдена, щоб не накоїв дурниць.

— Справді?

— Я відговорю його, щоб не вкоїв парочки дурних речей, —

сказала Наомі. — А він може придумати яку-небудь шалену

витівку. Мастак на такі штуки.

— Не можу я тебе випустити, — сказав він.

— Я це знаю.

Корабель непомітно перейшов у тінь планети, і загуркали, застогнали палуби — то розширювані плити швидко

пристосовувалися до зміни спеки на прохолоду. Гевлок відчув

невеличкий наплив сорому. Вона ж бо його полонянка. А він — її

тюремник. Тож не потрібна йому її похвала. Хай навіть подумає

вона, ніби він та його люди — якісь фашистські виплодки, що

вбивають дітей, — це ж нічого не змінить у тому, що він має

робити. Наомі знову замугикала. А це вже була інша мелодія.

Щось повільне, у мінорному ключі. Та ось, за хвилину, вже й

тихіше, а тоді зовсім замовкла.

— Не одні вони були, — сказала вона, коли він остаточно

розписав розклад чергувань на наступний тиждень. — Коли

вибухнув той бунт, вони потрапили в пастку, але ще й до того це

місце було взяте на замок. Гурт зарізяк у броньованих костюмах

примушував усіх виконувати їхні накази й розстрілював тих, хто

відмовлявся це робити. Готувалися до більшого повстання.

Жменька людей пробилася повз них.

— Справді? І хто ж?

Наомі стенула плечима.

— Я, — сказала вона.

Розділ двадцять сьомий. Елві

Елві сиділа на гребені пагорба й дивилася на захід. Із-за її

спини лилося ранкове світло, витанцьовуючи на крилах

тисяч метеликоподібних істот. Досі вона їх не бачила, а от

сьогодні вони заповнили повітряний простір від ґрунту й до

двадцятиметрової висоти. Неозора зграя крихітних тваринок.

Чи то комах. А чи когось-чогось іншого з якоюсь назвою, котру, таку чи іншу, людство обов’язково припише й цьому різновидові

цього неземного царства життя. А тим часом, ось цієї хвилини, були вони для неї метелики.

Рухалися вони гуртом, неначе зграя риби, незалежні й

злагоджені. Спалахи кольору: блакитні, сріблясті, багряні та

зелені — проблискували крізь них, на мить майже складаючись

у візерунки і враз розсипаючись хаосом. Ось вони здійнялися

стовпом, що звузився, тоді розширився — і сплющився. Ось їхній

потік і її обтік, і на кілька секунд Елві опинилася посеред їхнього

скупчення, і їхні крила, завбільшки з людську долоню, лагідно

зашурхотіли об неї, з таким звуком, немов аркуші паперу

падали, а ще ж вони й духмяніли — чистим, терпкуватим духом

м’яти, м’ятою не бувши. Елві усміхнулась і підняла руки просто в

ту хмару метеликів, тішачись і тією красою, й хвилею краси, а

потім вони й перелетіли, і вона обернулася