Читати книгу - "Ліс втрачених душ, Дмитро Євтушенко"

Степан ледь дихав, коли Натібріс його підняла над землею. Він навіть не міг уявити, що в ній може бути стільки сили. Завдаючи ударів, йому хотілося вирватися і схопити хоч трохи повітря. Легені почали пекти, а сил ставало дедалі менше.

Аж раптом Натібріс загнала свою руку йому в груди. Вона пройшла крізь шкіру та ребра, наче привид. Демонеса копирсалася у нього в грудях. Степану здавалося, що вона торкається його внутрішніх органів, гладить їх і намагається змінити їх положення.

Це був дуже неприємний тиск у грудях, який він не розумів і не зміг би пояснити нікому. Здавалося, що рука торкалася не тільки внутрішніх органів, а ще й тонкої оболонки душі. Наче доторкалися до найпотаємнішого, про що ніхто не повинен знати. І воно було десь глибоко всередині.

Степана трясло від цих відчуттів. Він не міг нічого сказати, але про себе благав, щоб це скоріше скінчилося.

І нарешті це скінчилося: тиск зник. Детектив зміг видихнути з полегшенням. Натібріс його відпустила.

Кашляючи, він зігнувся і обіперся руками об коліна. Груди боліли, легені пекли, але він нарешті міг відновити своє дихання.

В цей момент Натібріс перевела увагу на Андрія, але Степан не міг розібрати, що вона каже — вуха заклало, а у скронях неприємно пульсувало.

Коли нарешті він відірвався від своїх колін, детектив помітив, що демонеса стоїть до нього спиною. Такої можливості він не міг упустити, тож одразу вдарив її у голову. От тільки кулак пройшов крізь Натібріс, не заподіявши їй ніякої шкоди.

Не розуміючи, що відбувається, він спробував завдати ще кількох ударів — результат не змінився. І лише тоді він помітив над руками демонеси чорний уламок душі. Опустивши погляд, в своїх грудях він побачив діру. А на землі лежало його тіло зі скляними очима.

Пролунали постріли. Андрій не зміг нашкодити демонесі, а от уламок душі отримав незначні ушкодження, що тільки розізлило Натібріс. Вона стиснула уламок, перетворивши його на пил, і розвіяла по вітру.

— Ні-і-і… — Степан стрибнув вперед, впав на землю, намагаючись спіймати хоча б щось, що залишилося від вирваного шматка душі. Але цей пил розчинився, не долетівши до рук детектива.

Одразу після цього Натібріс збила Андрія з ніг і пішла до будинку. Журналіст так і залишився лежати на землі.

Степан піднявся і сів на землю, намагаючись усвідомити, що саме з ним відбувається. Він спокійно дивився на своє тіло, після чого переводив погляд на Андрія, який почав здаватися.

Ставши на ноги, детектив підійшов і спробував розворушити свого друга, але руки пройшли наскрізь.

— Андрію! — сердито крикнув Степан. І на диво, журналіст розплющив очі і підхопився. — Ти мене чуєш?! — на секунду зрадів, але Андрій нічого не відповів, він лише оглядався по сторонах, намагаючись когось чи щось знайти. — Вставай, ти потрібен Каті! Натібріс її просто вб’є! Їй потрібна твоя допомога! Швидко — біжи до неї!

Нарешті Андрій став на ноги, ще раз озирнувся і зупинив свій погляд на тілі Степана:

— Пробач мені, друже, — зітхнувши, і протерши очі, він побіг до будинку.

— Нарешті! Ходімо… — детектив встигнув зробити кілька кроків за Андрієм, аж раптом зупинився. Він не мав тіла, він не міг нічим зарадити і допомогти. І дещо його непокоїло. Андрій був некромантом і міг бачити душі померлих людей. — Чому він мене не бачив? — ще раз озирнувшись на своє тіло, Степан все ж вирішив не йти до будинку за Андрієм.

Замість цього він підійшов до свого тіла, сів навприсядки і почав роздивлятися. Було дуже дивно бачити своє тіло зі сторони, та ще й таке, наче задерев’яніле. Доторкнувшись пальцями душі до пальців свого тіла, він щось відчув. Він відчув життя.

У тіла смикнулися пальці, наче воно теж відчуло дотик власної душі.

— Так, зараз… — Степан був надто збуджений побаченим, — …не все втрачено…

Він став на коліна і намагався повторити положення тіла, щоб наче синхронізуватися з ним. Спочатку своє положення зайняла ліва рука, що лежала на землі. Далі були ноги, торс, голова і в кінці права рука, що лежала зверху на тілі. Душа повністю повторила форму тіла. Тож тепер Степан просто чекав.

Він прочекав хвилину, не дихаючи, сподіваючись що він возз’єднається з тілом. Але нічого не сталося. Нарешті він підвів голову, щоб перевірити, чи правильно все зробив. Степан ніде не бачив частинок своєї душі. Лише одна голова виднілася з тіла. Тож він знову поклав її на місце і вирішив ще трохи почекати.

Нічого не змінилося.

— Та що ж таке… — психанув він і «виліз» зі свого тіла. — Що ж тобі треба?..

Степан навертав кола навколо самого себе, обмірковуючи, що він зробив не так. Кілька разів він присідав, намагаючись зрозуміти, може, воно мертве, і йому здалося, що пальці поворушилися. І знову продовжив свою ходу по колу.

Він згадував останні події перед тим, як Натібріс викинула його тіло, як непотрібну ганчірку. Перше, що згадалося, це недостатня кількість кисню, і як він намагався боротися з нею. Проте ці спогади не дуже йому допомогли.

— А потім були неприємні відчуття в грудях, бо та демонеса щось шукала… — Степан зупинився, його осяйнуло. — Вона шукала мою душу! Не лише уламок… — обійшовши своє тіло, він дивився у груди.

Тільки зараз детектив дещо усвідомив. Саме мозок усвідомлює і відчуває границі свого тіла. В той час, як душа ховається десь глибоко, щоб до неї ніхто не міг дістатися просто так. Зазвичай, душа сама прагне відкритися, бути побаченою. Вийти з глибоких глибин назовні, щоб її відчули. І тільки тоді вона відчувається в усьому тілі: в кінчиках пальців, під час дотиків, просто під час дихання…

Степан дивився на свої напівпрозорі долоні і робив кругові рухи великим пальцем, проводячи ним по інших пальцях, намагаючись хоч щось відчути. Все було безрезультатно.

Вдивляючись в груди свого тіла, він намагався уявити те місце, де могла жити душа. Уявляв, як вона повертається на своє місце, запускаючи все тіло.