Читати книгу - "Шантарам"

— Потому як ми зберемо гроші?

— Так. У тебе знайдеться час?

— Так, звісно. Що я повинен зробити?

— Я вийду, а ти залишайся в машині,— відповів він, відкинувшись на спинку сидіння і стомлено позіхнувши.— Треба об’їхати всіх наших хлопців і переказати їм, щоб завтра з самого ранку вони були у Раджубгая. Якщо виникнуть серйозні проблеми, нам потрібні будуть всі наші люди.

— О’кей. А тобі треба відіспатися, Халеде. Ти такий зморений!

— Авжеж, напевно, я так і зроблю. Найближчими днями буде не до сну.

Він заплющив очі й розслабився, голова його хилиталася в такт руху авта. Проте майже відразу ж він знову розплющив очі і випростався.

— Слухай, чим це ти пахнеш? Це крем після гоління? Якось я потрапив у газову атаку, але тоді пахло краще.

— Ох, не питай! — відповів я, зціпивши зуби, щоб не засміятися, і потер пляму на сорочці, залишену парфумами Прабакера.

Халед зареготався і почав вдивлятися в темну ніч, що запала над морською гладінню.

Життя деколи зводить нас із людьми, дивлячись на яких, ми бачимо, що й ми могли б стати такими, але, слава Богу, не стали,— п’яницями, неробами, зрадниками, індивідами з безжалісною душею або наповненим ненавистю серцем. Але для збереження рівноваги в світі доля часто примушує нас жаліти або навіть любити цих людей. І ми не можемо зневажати того, кого ми щиро жаліємо, або триматися осторонь від того, кого любимо. Сидячи поряд з Халедом у таксі, я усвідомлював, що люблю в нім чесність і непохитність і жалію за ненависть, яка робила його слабким. І його обличчя, що відбивалося на склі, коли ми поринали в темряву, було позначене долею і сяяло, як і обличчя приречених і оточених ореолом святих на старовинних полотнах.

Розділ 23

— У всьому світі в будь-якому суспільстві люди підходять до проблеми правосуддя однаково! — заявив мені мій бос і наставник Абдель Хадер Хан, коли я відпрацював у нього півроку.— Наші закони, розслідування і суди основне своє завдання вбачають у тому, щоб з’ясувати, наскільки злочинним є той чи той гріх, замість з’ясовувати, наскільки гріховним є той чи той злочин.

Ми сиділи в ресторані «Саураб» і їли масала доса, млинці з рисового борошна зі спеціями,— вважалося, що тут їх готували краще, ніж в інших бомбейських ресторанах, а їх було понад п’ять тисяч. Попри це — а може, й через це,— «Саураб» відвідувало небагато людей. Його назва не фігурувала в туристських путівниках і колонках світських новин. Це був ресторан для робочого люду, тож ціни були невисокі, а внутрішнє опорядження суто функціональне. Втім, усе тут сяяло чистотою, а млинці приправляли багатим і чудовим букетом спецій, якого не можна було знайти у всьому місті.

— Я ж дотримуюся протилежного погляду,— і далі філософствував він, не відриваючись від їжі,— я вважаю, що головне — визначити, наскільки гріховне те чи те правопорушення. Ти щойно запитав мене, чому ми не отримуємо зиск з проституції і наркотиків, як роблять інші угруповання, і я тобі відповім: тому що це гріх. Тим-то я не торгую й дітьми, жінками, наркотиками і порнографією. Тим-то я не дозволяю торгувати цим і в своєму районі. У всіх цих злочинах стільки гріха, що, наживаючись на них, людина продає душу дияволові. А продавши душу, повернути її можна хіба що дивом.

— Ви вірите в дива?

— Звісно. В глибині душі ми всі віримо в дива.

— Боюся, що я не вірю,— заперечив я з усмішкою.

— Певен, що віриш,— відгукнувся він.— Хіба твоє звільнення з в’язниці на Артур-роуд не було дивом?

— Ну, тієї миті це справді здавалося мені дивом,— визнав я.

— А хіба не дивом була твоя втеча з тюрми в Австралії? — запитав він діловитим тоном.

Досі він ніколи не згадував у наших розмовах про мою втечу, хоча я був упевнений, що він знає про неї й уже зробив свої висновки. Піднявши це питання, Хадербгай тим самим торкнувся наших стосунків тому що він врятував мене фактично від двох в’язниць — бомбейської й австралійської.

— Це справді так,— поволі й твердо мовив я,— то було диво.

— Не міг би ти — якщо ця тема не дуже болюча для тебе — розповісти мені про цю втечу? Це справді унікальний випадок, і він дуже мене цікавить — у мене є на те причини.

— Я не проти розповісти про це,— відповів я, дивлячись йому в очі.— Що саме вас цікавить?

— Чому ти це зробив?

Знайомі в Австралії і Новій Зеландії не раз питали мене про втечу, але ніхто з них не ставив мені цього запитання. Їх цікавило, як саме я втік, як ховався від поліції. І тільки Хадер запитав, чому я утік звідти.

— У тій австралійській в’язниці був так званий дисциплінарний підрозділ. Охоронці цього підрозділу — не всі, але багато хто — були садистами. Вони до нестями ненавиділи в’язнів. Не знаю чому. Я не розумію цього. Але факт, що так було. Вони мордували нас і били майже щоночі. А я чинив опір, давав їм здачі. Я не міг інакше, так я влаштований. Я не можу покірно приймати побої. Зрозуміло, що через це мені було тільки гірше. Я... вони страшенно побили мене, коли я потрапив їм до рук. Я побував у їхньому карцері тільки один раз, але термін ув’язнення у мене був великий, і я був певен, що вони таки знайдуть привід — або я сам дам їм його здуру — знову запроторити мене в карцер і бити, а я чинитиму опір, і скінчиться тим, що вони уб’ють мене. Тому я і втік.

— Як тобі це вдалося?

— Потому як вони мене побили, я вдав, ніби зламався, ніби змирився з долею. І мене послали на роботу, яку давали тільки в’язням, що занепали духом,— допомагати на ремонті споруди, розташованої коло в’язничного муру. Я обрав слушну нагоду і втік.

Хадербгай уважно слухав мене й жодного разу не перебив, він дивився на мене, і в очах його світилася усмішка. Здавалося, йому було цікаво не лише слухати мене, а й спостерігати, як я про все це розповідаю.

— А хто був