Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

— Дай-но мені кілька журналів, Алоїсе, — попросив я.

Рипнули двері, і зайшла Роза, повія, що промишляла на

цвинтарі, на прізвисько Залізна Кобила. Прозвали її так за витривалість. Вона замовила чашку шоколаду. Таку розкіш вона дозволяла собі щонеділі вранці, а потім їхала до Бургдорфа од-відати свою малу.

— Привіт, Роберте!

— Привіт, Розо! А як там твоя мала?

— Ось поїду й побачу. Везу їй дещо.

Вона витягла з пакунка червонощоку ляльку й натиснула їй на живіт.

«Ма-ма!» — пропищала лялька.

— Роза сяяла усмішкою.

— Чудово, — сказав я.

— Ось поглянь. — Вона перехилила ляльку назад. Очі клацнули й заплющилися.

— Неймовірно, Розо.

Задоволена, вона сховала ляльку назад у пакунок.

— Ти розумієшся на таких речах, Роберте. З тебе вийде непоганий чоловік.

— Хтозна, — невпевнено сказав я.

Роза дуже любила свою малу. Місяців три тому, коли вона ще не вміла ходити, Роза тримала її при собі, у своїй кімнаті. Незважаючи на свій фах, вона все ж таки влаштовувалась, бо поруч була якась комірчина. Коли вона ввечері приходила з клієнтом, то, вигадавши якусь причину, залишала його на якусь хвильку перед дверима, а сама забігала до кімнати, завозила коляску з дитиною до* комірчини, замикала двері і аж тоді вже впускала гостя. Але в грудні малій доводилося надто часто мандрувати з теплої кімнати до неопалюваної комірчини. Вона застудилась і часто плакала, коли хтось приходив. Роза змушена була розлучитися з нею, хоч як це їй було тяжко. Вона віддала її в дорогий дитячий притулок. Там Розу вважали за чесну вдову. Інакше її дитину не прийняли б.

Роза підвелася.

— То ти прийдеш у п'ятницю?

Я кивнув. Вона глянула на мене.

— Ти ж знаєш, що сталося?

— Звичайно.

Я не мав ніякого уявлення про те, що сталося, але й не мав ніякого бажання розпитувати. Я звик до цього за той рік, що працював тут тапером. Так було найзручніше. Як і бути з усіма дівчатами на «ти». Інакше не випадало.

— Бувай, Роберте.

— Бувай, Розо.

Я ще трохи посидів. Але того дрімотного спокою, яким я щонеділі втішався в «Інтернаціоналі», сьогодні я не відчув. Тому я випив ще чарку рому, погладив кішку й пішов.

Цілий день я вештався по місту. Я й сам добре не знав, до чого б удатися, і ніде надовго не затримувався. Надвечір пішов до нашої майстерні. Кестер був там, працював біля «кадилака». Ми його нещодавно купили за безцінь як старий мотлох, відремонтували як слід, і Кестер саме наводив на нього останній лоск. Ми сподівалися добре заробити на ньому, хоч я й не дуже вірив, що наші сподівання справдяться. У тяжкі часи всі воліли купити невелику машину, а не такий автобус.

— Сидіти нам із ним у дівках, Отто, — мовив я.

Але Кестер не втрачав надії.

— Сидять тепер з машинами середнього класу, Роббі, — сказав він. — Купці є на дешеві й на дуже дорогі. Бо є ще люди, що мають гроші. Або принаймні удають, що мають.

— Де Готфрід? — спитав я.

— На якихось політичних зборах…

— Здурів, чи що? Навіщо вони йому?

Кестер засміявся:

— Він і сам не знає. Мабуть, відчув весну. А навесні його завжди тягне до чогось нового.

— Може, й так, — сказав я. — Давай я тобі допоможу.

Не дуже хапаючись, ми прововтузилися коло машини, аж

поки стемніло.

— Ну, годі, — сказав Кестер.

Ми вмилися.

— Знаєш, що тут у мене? — спитав він, поплескуючи по гаманцеві.

— А що?

— Квитки на сьогоднішній матч із боксу. Два. Ходімо?

Я завагався. Отто здивовано глянув на мене.

— Стіллінг проти Уоркера, — сказав він. — Бій буде цікавий.

— Візьми з собою Готфріда, — запропонував я йому й сам собі здався смішним, що відмовляюся йти з ним. Але мені справді не хотілося йти, хтозна й чому.

— Щось запланував на вечір? — спитав Кестер.

— Ні.

Він глянув на мене.

— Піду додому, — сказав я. — Писатиму листи й таке інше. Треба ж колись…

— Може, ти захворів? — занепокоєно спитав він.

— Та ні! Може, я теж відчув весну…

— Ну, гаразд. Як хочеш.

Я поплентався додому. Та коли опинився у себе в кімнаті, на мене знов налягла нудьга. Я блукав із кутка в куток, не розуміючи, чому мені захотілося додому. Нарешті пішов до Джор-джі й у коридорі здибав пані Залевську.

— Отакої! — витріщилась вона на мене. — Ви тут?

— Мені важко було б це заперечити, — відповів я трохи роздратовано.

Вона похитала головою в сивих кучерях.

— Не гуляєте? Чудасія, та й годі!

У Джорджі я пробув недовго — за якісь чверть години вже повернувся до себе. Подумав, чи не хочеться мені чогось випити. Ні, не хочеться. Тоді сів до вікна й почав дивитися на вулицю. Над цвинтарем кажановими крильми нависли сутінки. За будинком профспілок небо було зеленкувате, як недостигле яблуко. Уздовж вулиці вже світилися ліхтарі, але ще було не зовсім темно, і здавалося, ніби їм холодно. Я пошукав під книжками записку з номером телефону. Зрештою, чого б і не подзвонити? Я ж навіть ніби пообіцяв, що подзвоню. А втім, її, може, й немає вдома.

Я пішов на майданчик, де стояв телефон, підняв слухавку та сказав номер. Чекаючи на відповідь, я відчув, ніби з чорного отвору слухавки лагідною хвилею напливає легке нетерпіння. Дівчина була вдома. Коли її низький, хрипкуватий голос раптом примарно залунав у передпокої пані Залевської між головами диких кабанів, серед запаху несвіжого жиру й брязкоту посуду, залунав тихо й повільно, ніби дівчина обдумувала кожне слово, невдоволення моє зникло. Я не тільки розпитав, як вона доїхала, але й домовився, що ми післязавтра зустрінемося. Аж тоді я поклав слухавку, і раптом усе здалося мені вже не таким нудним і безрадісним. «Геть здурів», — подумав я й похитав головою. Тоді взяв слухавку й подзвонив до Кестера.

— Квитки ще в тебе, Отто?

— Так.

— Добре. То я йду з тобою на бокс!

Після змагань ми ще трохи походили нічним містом. На вулицях було ясно й безлюдно. Сяяли вивіски. У вітринах хтозна-навіщо горіло світло. В одній стояли голі манекени з розмальованими обличчями, ніби якісь розбещені привиди. У другій виблискували коштовності. Далі йшов універмаг, освітлений, наче кафедральний собор. Вітрини його пінилися різнобарвними, яскравими шовками. Перед кінотеатром стояли бліді, зголоднілі люди. Поряд із ними виблискувала вітрина продуктового магазину. У ній, мов башти, височіли консервні бляшанки, лежали загорнуті у вату ніжні яблука кальвіль, на шнурку погойдувалась, як білизна на вітрі, ціла низка ситих гусей, між твердими сухими ковбасами лежали рум’яні