Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том третій"

Проте одну науку собаки добре затямили, а саме — що їм треба триматися гурту. Білозуб занадто був страшний ворог для кожного з них, щоб вони важилися виступати проти нього поодинці. Собаки нападали цілою зграєю, а то б він уночі повбивав геть усіх їх, одного по одному. Отож Білозубові все не щастило порішити жодного свого ворога. Він міг збити з ніг усякого собаку, але зграя кидалась на нього раніше, ніж він устигав схопити жертву за горло. Досить було найменшого натяку на бійку, як збігався увесь запряг і нападав на нього. Собаки без угаву гризлися між собою, та тільки-но заводилося з Білозубом, вони зараз же забували про свою гризню.

Знов же, хоч як вони силкувалися, забити Білозуба їм була неспромога. Він був занадто прудкий як на них, занадто розумний і грізний. Він умів уникати небезпеки і завжди тікав тоді, коли вони от-от уже мали його оточити. А щоб збити його з ніг — на це не годен був жодний собака. Ноги його так само затято трималися землі, як сам він тримався життя. Отож вижити й вистояти на ногах виглядало на одне в цій безкінечній війні зі зграєю, і ніхто краще за Білозуба не розумів цього.

Так ото Білозуб став ворогом своїй породі, ворогом присвоєним вовкам, що полагіднішали трохи через своє довге життя біля людського вогнища і виніжились під захистом людини. Білозуб був жорстокий і немилосердний. Таку мав він вдачу. Він проголосив криваву помсту всім собакам і мстився так нещадно, що навіть Сивий Бобер, сам лютий, дивувався на його озлість. Він заприсягався, що зроду ще не бувало такого звіра. І індіяни з інших селищ підтверджували слушність цієї думки, коли згадували, як Білозуб загризав їхніх собак.

Білозубові було вже майже п'ять років, коли Сивий Бобер узяв його знов у далеку мандрівку, і в багатьох селищах на Макензі, в Скелястих горах та вниз по річці Поркюпайн аж до Юкону він надовго дався взнаки тим, що загризав чужих собак. Він просто несамовито мстився на своїй породі. Собаки не сподівалися ні такої швидкості, ані раптовості його наскоків. Вони й гадки собі не мали, які блискавичні його удари. Вони наїжували шерсть, прибирали задирливого вигляду, а він, часу не гаючи на ці попередні церемонії, налітав на них, наче відпущена сталева пружина, хапав за горло й убивав ворога раніше, ніж той устигав опам'ятатися з дива.

Білозуб став справжнім перебійцем. Він добре розраховував, ніколи не знесилював себе даремно, не стикався надовго тіло в тіло з ворогом. Він прожогом налітав і, коли хибив, так само прожогом відскакував назад. Як і всі вовки, він страшенно не терпів тривалого доторку до чужого тіла. Це подихало небезпекою й доводило його до сказу. Він мусить бути вільний і стояти на своїх ногах, не торкаючись нічого живого. Отак Пустеля, міцно тримаючи його, виявляла над ним свою владу. А те, що він змалку призвичаївся до життя одинцем, ще й посилювало в ньому відчуття відрубності. Усякий доторк крив у собі небезпеку і був пасткою, щоразу пасткою, що страх перед нею глибоко пройняв усю його істоту.

Тим-то чужі собаки не могли дати йому ради. Ухиляючись від їхніх зубів, він або хапав їх, або відскакував назад, сам усе цілий і неушкоджений. Звісно, бували й винятки. Траплялось так, що декілька собак налітали на нього, і їм щастило завдати йому доброго чосу перше, ніж він устигав утекти від них; часом і один якийсь собака встигав глибоко рвонути його. Але таке випадало зрідка. Загалом же він став таким майстерним забіякою, що ніякі пригоди не лякали його.

Білозуб мав ще одну перевагу: він напевно вмів розраховувати час і відстань. Зрозуміла річ, що це було в нього несвідомо — він нічого не вираховував, усе робилося само собою. Просто його очі справно бачили, а нерви справно передавали образ мозкові. Окремі органи були в нього краще припасовані, як у пересічного собаки, і працювали певно й ритмічно. Його нерви, мозок і м'язи краще координувалися між собою, ніж у інших собак. Коли його очі передавали мозкові якийсь образ у русі, то мозок без ніякого свідомого напруження одразу визначав просторінь і час, потрібні, щоб завершити цей рух. Таким чином він міг відскочити від того собаки, що наскакував на нього, ухилитись від зубів, що от-от мали його схопити, і воднораз уловити собі безмірно коротку мить, щоб напасти самому. Його тіло й мозок становили досконаліший за кого іншого механізм. Але заслуги Білозуба в цьому не було жодної: природа виявилася щедріша до нього, як до іншої тварини, та й годі.

Стояло літо, коли Білозуб з'явився у Форті Юконі. Під кінець зими Сивий Бобер перетяв вододіл між Макензі та Юконом і цілу весну полював серед західних відног Скелястих гір. А коли пройшла крига на Поркюпайні, він зробив собі човна й спустився за водою до того місця, де ця річка зливається з Юконом. Тут, мало не під самим Полярним колом, стояв давній форт Компанії Гудзонової затоки. У форті було чимало індіян, чимало харчових припасів і панувало надзвичайне пожвавлення. Було літо 1898 року, і тисячі шукачів золота проходили тут, прямуючи Юконом проти води, до Доусона та на Клондайк. Ще сотні миль лишалося їм до мети, хоч багато хто з них пробув уже понад рік у дорозі і кожен покрив не менше, як п'ять тисяч миль, а дехто і взагалі добувся сюди з другого кінця світу.

У форті Сивий Бобер спинився. Чутка про золоту лихоманку дійшла і йому до вух, і він привіз із собою кілька паків хутра, а також паку рукавиць і мокасинів, позшиваних кишками. Він гадав добре на них заробити, для того лишень і пустився в таку далеку мандрівку. Але зразу він і сподіванок не мав, що заробить аж стільки. Найсміливіші його мрії сягали не більше ста відсотків зиску, тоді коли насправді він уторгував цілих тисячу. І, як щирий індіянин, він, обережно й не кваплячись, заходився розпродувати свій крам, ладен лишатись тут усе літо, ба навіть і частину зими, коли треба.

У Форті Юконі Білозуб уперше побачив білих людей. Супроти індіян, яких одних він досі знав, вони здалися йому істотами зовсім іншої породи, богами вищої