Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

— Коли ж я й сам…

— Не сердитий?! — щасливо засміялась матінка.

— То це не за тобою вони пішли в бій? — спитав, повівши довкола рукою, єпіскоп.

— За ним, за ним! — загукало вдячне козацтво, яке з бою вийшло з честю — під несподіваним проводом ковалиська.

— Чуєш? — смішливо смикнувши себе за сергу, спитав Козак Мамай.

— Чуємо! — відмовила за хлопця матінка, постерігши, куди той дивиться, бо ж він очей не зводив з лікаря, який уже порав ся коло Ярини.

— От і виходить, що став ти сотником, парубче, — урочисто промовив пан полковник, а Михайликові аж млосно стало, аж отетерів од несподіванки, і дуже ж йому хотілося, щоб це був жарт або сон, і він уже скоса поглядав на матінку, очима благаючи про допомогу.

— Ну, які з нас сотники?! — сором’язно пишаючись і підбираючи губи, почала Явдоха і аж почервоніла, як дівчинка, бо ж їй ця розмова була таки приємна, і мати повторила ще раз: — Які з нас сотники, владико!?

— А кажуть же, ваш хлопчик був у бою — сотник як сотник!

— Так то ж — у бою! — озвався й Михайлик. — Та й вийшло все воно, владико, ненароком, — і парубок аж руками розвів, ніби просив пробачення.

— Сам винуватий! — зареготав Мамай.

— Гав, гав-гав-гав, — потвердив Песик Ложка.

— Марна річ, — посміхнувся й владика. — Хочете ви чи не хочете, матінко, а синок ваш уже став-таки сотником. Доведеться подякувати за честь і ставати до діла.

— Ну, коли так, владико… — Явдоха манірно вклонилась. — Спасибі за честь, панове-громадо! — і матінка віддала чолом на всі боки.

Звеліла й синові:

— Кланяйся!

Михайлик уклонився теж.

— Нижче! — звеліла неня.

I Михайлик віддав нижче:

— Спасибі за честь!

Потім, сам з того дивуючись, зненацька гукнув:

— Кашовари, сюди!

Наперед виступив тільки один, старий кухар Улас Загреба — з величенною ложкою, що стирчала не з халяви, як у всіх козаків, а з-за пояса, така вона була велика.

— Я сам-один лишився, — віддавши поклін сотникові, сказав старий. — А двох кашоварів убило.

— Візьміть собі на поміч іще чотирьох! — звелів новий сотник і звернувся до козаків: — Хто піде в кашовари?

Коли кількоро зголосились охоче, Михайлик наказав:

— Щоб каша була за годину готова! З яловичиною! Перекажіть обозному, що новий пан сотник звелів: з яловичиною. Бо ж без харчу козак — не козак, а кізяк!

— Оце так! — любуючися з моторного парубка, зареготав Мамай.

— Оце так сотник! — дружно ревонула борозенківська сотня.

А сам пан сотник преповажливо мовив:

— Та ще скажіть-но обозному, пане Загребо, щоб дав на мою сотню барила зо три меду…

— Оковитої, пане сотнику! — підказали з гурту.

— I оковитої, — повторив Михайлик.

— Оце так сотник! — ахнуло козацтво.

— А коли не дасть?

— То скажете йому…

— Ребром — за гак! — підказали з сотні. — Так?

— За гак! — погодився Михайлик.

— Все скажемо, — шанобливо вклонився старий кашовар. — Скажемо, пане сотнику!

— А тепер слухайте сюди! — владно звернувся до своєї сотні Михайлик. — Порати коні!

— Але зразу їх не напувати, — стиха підказала матінка.

— Я сам, мамо, я сам! — пошепки огризнувся Михайлик. А вголос додав: — Та не напувати, поки ще гарячі!

— Знаємо, пане сотнику!

— Потім — до річки: митися! — звелів сотник.

— I прати сорочки, — стиха підказала неня.

— Я сам! — пошепки буркнув синок. А вголос додав: — I прати сорочки!

— Гаразд, пане сотнику! — озвалися з гурту.

— Потім шаблі гострити. А там поспіє і обід. А там… — і Михайлик, несміливий та боязкий, порядкував над козацтвом, наче було це діло знайоме йому змалку.

З білого каменя поглядали на новоспеченого сотника Мамай та Мелхиседек і значущо ззиралися, мовби любуючися з рідного сина чи молодшого брата.

Зоріла на Михайлика, очунявши, і пошарпана панна Ярина, поки порався над нею лікар, і одводила око, і знову заплющувалась, коли Михайлик кидав на неї стурбований погляд,

12

Владика скинув з себе клапті, які лишилися від ряси, й зостався в самій тільки гаптованій сорочці, пошарпаній, перемазаній кров'ю, бо старого ранили в рамено.

Мамай, теж увесь закривавлений, витягав собі з тіла стріли та кулі.

— Не беруть тебе чорти, Мамаю, — посміхнувся єпіскоп. — Стільки стріл, а ти живий! Та й кулі…

— Коли б їх зважити, всі кулі, які я витяг з мого тіла… ого! Зав'яжи-но мені плече, Подоляночко! — звернувся Мамай до Ярини, зауваживши, що панночка вже кліпає очима.

— Вона ще й не очумалась, — кинувся до неї єпіскоп.

— Дарма! — сказав Мамай. — Уставай, дівко, до роботи!

I панна Ярина встала і заходилася коло Козакового пораненого плеча, а потім і коло дядькового рамена. Мамай зітхнув:

— Чорти нас таки не беруть…

— Такий уже ми народ, слава Йсусові, — мовив, перехрестившись, старий гуцул з Михайлової сотні.

— Скільки вже нас войовано та жаковано… — сумно всміхнувся Мамай. — Шкура козацька репається! А ми тільки дужчаємо після кожного стусана… Ого!

— Не дай бог — так дужчати!

— Що ж поробиш! — запахкав люлькою Мамай. — Про українську вдачу є така брехенька… і, прискаливши око, він затягнувся димом, смикнув себе за сергу і почав: — Два куми схотіли забити вола. Один і каже: «Ви, кумцю, держіть за роги, а я його вдарю обухом». Ударив кум, а віл не падає. Ударив кум удруге, а віл не падає. Ударив кум обухом і втретє, а віл собі стоїть. Тоді той дядечко, який вола тримав за роги, й каже: «Якщо ви, куме, ще й учетверте мене по голові ось так гепнете, то глядіть, щоб я на вас не розсердився…» Отака наша вдача!

Преосвященний хотів щось гостро заперечити Мамаєві, бо ж ніяк йому не до душі було таке трактування української вдачі, він аж розсердився на Козака за грубу небилицю, але ж нічого сказати не встиг, бо одвернувся в другий бік, побачивши лицедія Прудивуса, який підходив до них з дубовою голоблею в руках, що нею він намолотив сьогодні не так уже й мало ворогів.

— Чолом, владико! — вклонився Прудивус.

— Ave! — відмовив архирей з латинська. — Мир тобі, спудею! — але не благословив молодика, бо ж був без ряси і в драних козацьких штанях. — Я бачив, голубе, як хвацько ти переправляв оцією голобелькою на той світ якогось пихатого шляхтича в голубім кунтуші… Тобі либонь хотілось би знати, чи ж він добре добрався до Стіксу?

— Він уже в Хароновому човні, ваше преосвященство, переправляється в самісіньке пекло.

— Довго ж ти за ним ганявся, — мовив єпіскоп. — Чи ти не любиш голубої барви?

— Той голубий хотів схопити нашого гуцула.

— Романюка?! — аж стенулась Ярина.

— Старий гуцул рубався, як справжній козак… Аж