Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

— Що ж було далі? — спитав Мамай.

— Татари де й поділися: полягли чи від голоблі повтікали. А голубого я ще попоганяв чимало: лютий, бистрий і живучий, мов собака…

— Де ж він? — спитала Ярина.

— Віддав чортові душу.

— А гуцул? — спитав єпіскоп.

— Десь там, доміне, либонь лежить і досі…

— Мертвий?

— Зв'язаний. Арканом.

— Так його й покинув?

— Пан обозний чіпати гуцула не велів: усіх, мовляв, чужинців… в час війни треба тримати в путах.

— Який же він чужинець?

— Католик…

— Веди до нього, — наказав єпіскоп, і вони гуртом — Козак Мамай, владика, лицедій, Михайлик і Ярина — подались шукати старого гуцула.

Михайлик ішов позаду, а панна попереду, і обоє ціною страшного зусилля намагались одне на одного не дивитись.

Ярина поглядом шукала забитого шляхтича в голубім кунтуші, що полював на старого Ігнатія Романюка, бо треба ж було на нього глянути, але все поле було вкрите трупом.

Валялись там шапки, кіраси, конфедератки, шлики та мисюрки, мечі, шаблі. списи та келепи, порохом порозривані рушниці й гаківниці. Мертві коні зберігали передсмертний рух. А живі люди вже робили своє діло: косарі мантачили своє знаряддя, аж дзвін розлягався по луках. Козаки розкладали вогнища, білували бичків та телят, латали жупани, розповідали побрехеньки й реготали, ніби й не чорніло від крові все це поле, вже прокидалася й пісня, озиваючись там і там, — бо душа українська — без пісні не живе.

— Де ти його покинув, того Романюка? — питав Мелхиседек.

— Ген-ген, під тою скелею, — неуважно відказав лицедій, а Песик Ложка, це почувши, помчав уперед.

— Ти чимось вельми заклопотаний, спудею?

— Батенька шкода, владико: сам-один з Лукією лишається.

— А ти ж?

— Я рушаю сьогодні до Києва.

— А війна?

— Я ж — не воїн…

13

На скелі тій, до якої так поспішали владика й Мамай, гуцули в кіптариках, кружка посідавши, гострили об той скельний камінь топірці, перев'язували дрантям від сорочок свої рани, покурювали мережані люлечки й слухали, що їм каже цей сивий, недавній ксьондз, котрому вони щойно розв'язали руки, не зважившись, правда, порушити наказ пана обозного та й перетяти ножем такий же татарський, із сириці, аркан, який оповивав йому роз'ятрені до крові ноги.

Молоденький гуцул русявий, Юрко, саме напував Романюка водою з сухого гарбуза, що правив замість конвиць. Напившись, обіллявши груди студеною з Рубайла водою, старий гуцул заговорив до земляків, і вони, покинувши справи, слухали мудрого чоловіка, бо він розповідав про те, що всім боліло, про те, що кортіло йому написати в проповідному листі до черкасів, який він мав намір послати по всій Україні.

— Якщо й тепер черкаси підкоряться шляхті, то ми подібні будем до свиней, которі, вилізши з багнюки, знову — в той самий кал ідуть…

— Ви все це, доміне, написали в посланії? — спитав Тиміш Прудивус і, схилившись Романюкові до ніг, перетяв ножем петлю татарського аркана. — Вручіть мені того листа, панотче.

— Навіщо?

— Пішки йду до Києва, по всій Україні. Читатиму листа по городах і селах, де панує гетьман.

— Тебе там повісять, козаче, з тим листом, — перестеріг Романюк, а придивившись до Прудивуса, спитав: — Де ж твоя голобля, хлопче?

— Потрощив на дрізки.

— Це ж ти сьогодні врятував мені життя… А хто ж ти є?

— Приставляка… мандрівний лицедій. Штукар.

— А ще?

За нього відповів єпіскоп:

— Спудей преславної Братської в Києві Академії.

— Це світоч науки для всього слов’янства.

— Атож! — радо погодився владика, бо мова йшла про Академію, де вчився колись і він сам.

Взявши в Романюка один з приготованих примірників його відозви до простих людей України, Тиміш Прудивус читав і перечитував цей твір знаючого гуцула. Потім сказав:

— Читатиму людям по всій Україні… I в Києві теж!

— Але як же ти пройдеш до Києва? — спитав Романюк у спудея.

— Отак ось, доміне: навпростець! — посміхнувся Прудивус.

— Крізь самісіньке пекло?

— Все, що треба знати про пекло, — лукаво повів вусом Тиміш, — я вже в Академії вивчив. Тож дорогу знайду.

— До пекла чи до Академії? — посміхнувся Романюк.

— До Академії — крізь пекло війни! Сьогодні вночі я рушаю, — і він уклонився владиці, Романюкові й Мамаєві. — До Києва йду, — обняв він пошарпаного в бою молодого сотника Михайлика. — Прощавай, соколе! — і він здалеку вклонився, мандрівний лицедій, і рідному своєму місту Мирославу, з яким було так жало розлучатися в скрутну хвилину: — Іду до Києва! — і так уже хотілося йому про той свій Київ розповісти кожному, що й сам не стямився спудей, як заспівав:

— Стоїть золотоглавий

Наш Київ у садах,

Як Рим — достойний слави,

Аж на семи горбах.

Він знав і гніт Батиїв,

I напади Литви,

Але ніколи Київ

Не схилить голови.

Вельможна Польща-пані

Готує нам ярмо,

Та ми, як при Богдані,

Їй одкоша дамо.

Наш Київ знаменитий

За все миліший нам:

Там єсть і аквавіта,

Там є й науки храм.

Арма вірумкве кано —

Я славлю вояків, —

Великому Богдану

Присвячую я спів.

Нам крук очей не виїв,

Ми сильні, аки льви, —

В віках цвістиме Київ,

Як рідний брат Москви!..

I цей баламутний спудей мрією своєю вже перелітав туди, до Києва, до рідного брата Москви, до струмисто-лукуватого Дніпра…

14

Гнат Романюк дослухався до співу Тимошевого та й думав: чи не з його, бува, послання до черкасів зронилась перша іскорка, що зараз породила полумінь цієї пісні?..

Хтось його взяв за плече, і Романюк обернувся, впізнав Юрка, того русявого покутянина, що його, звязаного, напував водою з гарбузової конвиці.

— Слухайте-но, ваша мость, — шанобливо звернувся Юрко.

— Що, синку?

— Дайте й нам того листа… Додому понесем. До Карпат.

— Мемо читати в храмах, — додав старий гуцул у розпанаханому шаблею кіптарику, що з його дір, між барвистими візерунками, стирчала вовна. — Щоб і там наші знали щиру правду.

— Мемо читати на базарах, по ярмарках…

— А ви хіба письменні?

— Все вивчимо напам'ять.

— Схоплять з таким листом шляхетські посіпаки, буде найлютіша смерть.

— Слава Йсу!

Всі на мить принишкли. Сивий Романюк поспитав:

— Як ви сюди потрапили?

— З Коломиї причвалали, з Косова… з Хуста. Ближче до Дніпра, до Січі.

— Чимало йшло таких і через Київ, — обернувся Гнат Романюк до архирея. — Бачив я сам,