Читати книгу - "Quo vadis"

– Я теж ушановую Христа.

– Нехай славиться ім'я його! Знаю, пане. Не можу тебе впустити до в'язниці, але якщо напишеш листа, передам його сторожі.

– Дякую тобі, брате.

І, потиснувши преторіанцю руку, пішов. Пілеолус перестав йому свинцево тиснути на голову. Ранкове сонце піднялося над мурами в'язниці, і разом з його світлом у серце Вініція почав знову вливатися спокій. Цей преторіанець-християнин був для нього ніби новим свідченням могутності Христа. Через якийсь час зупинився і, спрямувавши погляд на рожеві хмари, що пливли над Капітолієм і храмом Статора, сказав:

– Не бачив її сьогодні, Господи, але вірю в твоє милосердя.

Вдома на нього чекав Петроній, який, зазвичай «перетворюючи ніч на день», щойно повернувся. Одначе він уже встиг прийняти ванну й намаститися до сну.

– Маю для тебе новини, – сказав. – Був сьогодні в Туллія Сенеціона, імператор був там теж. Не знаю, чому Августі спало на думку привести з собою малого Руфія… Можливо, щоб своєю красою пом'якшив серце імператора. На лихо, дитя, зморене сном, задрімало під час читання, як колись Веспасіан; помітивши це, Агенобарб пошпурив у нього кубком і тяжко його поранив. Поппея зомліла, і всі чули, як імператор сказав: «Набрид мені цей годованець!», а це, як ти розумієш, означає смерть!

– Над Августою нависла кара Божа, – відповів Вініцій, – але чому ти мені це говориш?

– Може, тому, що тебе й Лігію переслідував гнів Поппеї, тепер же вона, заклопотана своїм нещастям, може, забуде про помсту і її легше вдасться вмовити. Сьогодні ввечері побачу її та спробую з нею поговорити.

– Дякую тобі. Ти повідомив мені гарну новину.

– А ти скупайся та спочинь. Губи в тебе просто сині, й лишилася від тебе тільки тінь.

Але Вініцій запитав:

– А чи не говорили, коли відбудеться перша «ранкова гра»?

– Через десять днів. Але почнуть з інших в'язниць. Чим більше залишиться нам часу, тим ліпше. Не все ще втрачено.

Петроній говорив те, в що сам не вірив, адже добре знав, що коли імператор у відповідь на прохання Алітура знайшов красиву фразу, в якій порівняв себе з Брутом, то для Лігії нема вже порятунку. Приховав також із жалю, що чув у Сенеціона: імператор і Тигеллін вирішили вибрати для себе та для своїх друзів найкрасивіших християнських дівчат і вчинити наругу над ними перед стратою, решту ж віддати в день початку ігор преторіанцям і бестіаріям.

Знаючи, що Вініцій ні в якому разі не захоче пережити Лігію, Петроній підтримував тим часом сподівання в його серці, по-перше, із співчуття до нього, і по-друге, цьому естету не байдуже було, аби Вініцій, якщо йому доведеться померти, помер красивим, а не з виснаженим і почорнілим од скорботи й безсоння лицем.

– Августі я скажу сьогодні приблизно так: «Урятуй Лігію для Вініція, а я врятую для тебе Руфія», – говорив Петроній. – І я справді про це подумаю. З Агенобарбом одне слово, сказане в слушну хвилину, може когось урятувати або звести зі світу. У найгіршому разі виграємо на часі.

– Дякую тобі, – повторив Вініцій.

– Найліпше мені подякуєш, коли підкріпишся та відпочинеш. Присягаюсь Афіною! Одіссей у найбільших злигоднях думав про сон і їжу. Певно, всю ніч ти провів у в'язниці.

– Ні, – відповів Вініцій. – Хотів піти до в'язниці тепер, але є наказ, аби нікого не пускати. Довідайся, Петронію, чи наказ на сьогодні лише, чи аж до початку ігор.

– Довідаюся сьогодні вночі й завтра вранці скажу тобі, на який час і для чого видано наказ. А тепер, хоч би й Геліос мав із прикрості спуститися в кімерійські краї, йду спати, й ти наслідуй мене.

І розійшлись, але Вініцій пішов до бібліотеки писати листа Лігії.

Коли закінчив, одніс його сам і вручив сотнику-християнину, який одразу ж пішов із ним до в'язниці. Невдовзі він повернувся з вітанням од Лігії й пообіцяв, що ще сьогодні принесе відповідь.

Одначе Вініцію не хотілося повертатись, і він, сівши на валун, чекав листа від Лігії. Сонце піднялося вже високо на небі, і по Срібному схилу рухалися на Форум, як зазвичай, натовпи людей. Перекупники розхвалювали свої товари, ворожбити пропонували перехожим свої послуги; громадяни прямували поважним кроком до ростральної трибуни, щоб послухати випадкових промовців або поділитися найсвіжішими новинами. Коли припікало дужче, юрби гультяїв ховалися під портиками храмів, із-під яких, лопочучи крилами, вилітали цілі зграї голубів, сяючи білим пір'ям проти сонця на блакитному тлі.

Від надміру світла, від гамору, від незмірної втоми очі Вініція почали злипатися. Одноманітні вигуки хлопців, які грали неподалік у мору, і розмірені кроки солдатів заколисали його. Кілька разів іще він підводив голову і кидав погляди на в'язницю, зрештою обперся головою об виступ валуна, зітхнув, як дитя, що засинає після тривалого плачу, і поринув у сон.

Відразу ж обступили його видіння. Йому здавалося, що серед ночі несе на руках Лігію по незнайомому винограднику, а попереду йде Помпонія Грецина з каганцем у руці та освітлює дорогу. Якийсь голос, ніби голос Петронія, гукав йому здалеку вслід: «Повернись!» Але він не зважав на те гукання і йшов далі за Помпонією, аж поки дійшов до хатини, на порозі якої стояв апостол Петро. Тоді Вініцій показав йому Лігію та сказав: «Ідемо з арени, отче, але не можемо її розбудити, спробуй ти». Але Петро відповів: «Христос прийде сам її розбудити!»

Потім картини почали плутатись. Бачив Нерона й Поппею, що тримала на руках малого Руфія зі скривавленим чолом, яке обмивав Петроній, і Тигелліна, який посипав попелом столи з дорогими стравами, і Вітеллія, що поїдав ці страви, і багато інших августіанів, які брали участь у бенкеті. Він сам лежав поряд з Лігією; але між столами ходили леви, в яких із полових борід стікала кров. Лігія просила його, щоб він одвів її, та його охопило таке страшне безсилля, що не міг навіть поворухнутися. Потім у видіннях його настав безлад, і врешті все поринуло в цілковиту темряву.

Від глибокого сну його пробудили тільки спека та окрики, які розлягалися неподалік од місця, де він сидів. Вініцій протер очі: вулиця захрясла людьми, але два скороходи в жовтих туніках розштовхували натовп довгими тростинами, кричачи й вимагаючи місця для розкішних нош у руках чотирьох міцних єгипетських рабів.

У ношах сидів якийсь чоловік у білому одязі, обличчя якого не було добре видно, бо біля самих очей тримав сувій папірусу й уважно його читав.

– Місце для шляхетного августіана! – кричали скороходи.

Вулиця була, одначе, така забита, що ношам довелося на