Читати книгу - "Мене називають Червоний"

— Так. Але великий Аллах, по суті, бачить те ж саме, що й ми, — відповів я.

— Ясна річ, Аллах бачить те ж саме, що й ми, однак він не сприймає те, що бачить, як ми, — говорив Келебек, ніби вимовляючи мені. — Якщо ми збентежено споглядаємо війну, як дике сум'яття, то Він дивиться на неї, як на ряди двох ворожих ратей, вишикуваних одна навпроти одної.

В мене на язиці крутилася відповідь: «Вірмо в Аллаха й без зайвої балаканини зображуймо те, що Він показує нам, а не те, що бачить», — сказав би я, але змовчав. Та промовчав не тому, що Келебек міг звинуватити мене в наслідуванні європейців і почати по-звірячому бити кинджалом у спину й шолом, нібито випробовуючи лати на міцність. Я всього-на-всього прокрутив у голові розвиток подій: ми врятуємося від підступів Зейтіна тільки тоді, коли я стримуватиму себе й завоюю довіру цього дурника з чарівними очима та Кари.

Нарешті второпавши, що нічого не знайдуть, вони відкрили мені, що саме шукають. Ілюстрацію, яку вкрав негідник-душогуб… Мій дім перетрусили ще до вас, і, судячи з усього, випливає, що хитрий убивця ховає той малюнок у якомусь дуже потайному місці, сказав я, маючи на увазі Зейтіна. Та чи уважно вони мене слухали? Кара довго розповідав про коня з обрізаними ніздрями й про те, що падишах дав майстрові Осману три дні на пошуки — сьогодні вони добігають кінця, підсумував він. Я наполягав на тому, що зображення коня з обрізаними ніздрями вказує на причетність до вбивства Зейтіна. Тоді Кара, дивлячись мені в вічі, зізнався, що майстер Осман розплутав клубок, пов'язаний з малюнком скакуна, і нитка теж привела його до Зейтіна, проте дід упевнений, що я — слизький тип, і найбільше підозрює мене.

Отож на перший погляд здається, вони вдерлися в мій дім, бо мали мене за душогуба й старалися це довести, але, як на мене, причини їхнього візиту — трохи інші. Вони грюкали в мої двері від безвиході. І щойно я відчинив двері, як у руці Келебека затремтів кинджал. Вони дрижали від страху, бо ніяк не могли з'ясувати, хто ж — мерзотник-убивця, а тому й боялися, що він вигулькне з якогось темного закутка, всміхаючись, ніби давній друг, і по-зрадницьки переріже їм горлянки. Разом з тим Келебекові й Карі не давала спати думка, що майстер Осман, падишах та головний скарбничий дійдуть між собою згоди й кинуть їх катам на тортури. Ну, а почувши, як вулицями літає юрмисько ерзурумійців, вони геть занепали духом. Звідси й висновок: піддавшись паніці, Келебек та Кара захотіли бачити мене своїм другом. Однак майстер Осман згадував мене перед ними далеко не найкращими словами. Тому зараз моє завдання — тонко натякнути й показати їм, що я зовсім не той, яким описав мене мій учитель.

Сказати, що великий майстер помиляється й стратився розуму — означало б відразу настроїти проти себе Келебека. Адже його чарівні запітнілі малярські очі з віями метелика вдаряли мене кинджалом по латах, а в їхніх зіницях я досі споглядав бліде полум'я любові до великого майстра, чиїм улюбленцем він був. У роки нашої юності близька дружба цих двох, учителя та учня, перетворилася на об'єкт заздрісних натяків з боку інших малярів, проте ті ні на що не зважали — на виду в усіх подовгу дивилися один на одного, на виду в усіх обнюхували один одного, а потім майстер Осман безжально заявив, що в Келебекових руках калям — найспритніший, а пензель — найгнучкіший. Його судження, яке здебільшого вважалося непомильним, послужило приводом для безкінечних словесних ігор у середовищі художників: відкриваючи, закриваючи шкатулки, скринь для калямів, пензлів і каламарів, вони сипали сороміцькими натяками, диявольськими жартами й, не криючись, каламбурили. Отож неважко здогадатися, що майстер Осман хоче бачити після себе на чолі малярського цеху Келебека, й відчував це не тільки я. Розумів: якщо великий майстер розводиться перед кимсь про мій сварливий, непокірний і незгідливий характер, то, отже, вже давно так і думає про мене. І він не помиляється, якщо гадає, що я набагато більше, аніж Зейтін та Келебек, тяжію до європейських стилів і ніколи не осмілюся піти наперекір волі падишаха, заявивши, що «майстри древності так не малювали».

Тут ми сходимося з Карою, і я впевнений, що могли б утворити надійний союз: наш новоспечений приймак з багатою уявою, мабуть, дуже прагне закінчити книгу свого дядька-небіжчика, і не тільки для того, щоб завоювати серце прекрасної Шекюре, виконавши волю її батька, а й щоб знайти короткий шлях до ласки падишаха.

Я вчепився за нитку їхньої справи в тому місці, де вони зовсім не сподівалися. Книга Еніште — справжнє диво, їй немає рівних, — сказав я і зачепив важливу для нас усіх тему. Коли книгу завершать, як розпорядився падишах і як хотів цього покійний Еніште-ефенді, то світ буде вражений силою, багатством османського падишаха та обдарованістю й майстерністю наших видатних малярів. Ґяури злякаються нас, нашої могутності й немилосердності, взрівши в книзі наші біль і сміх, запозичення в європейських майстрів, веселі співучі кольори й зображення, створені з урахуванням найменших дрібниць. Невірні вжахнуться, бо відчують у наших роботах те, що нечасто відкривається серцям наймудріших падишахів: ми перебуваємо водночас і в світі сучасного мусульманського малюнка, і десь далеко в сивій давнині серед майстрів древності.

Келебек спершу стукнув мене кинджалом по латах, ніби дитина, яка хоче-зрозуміти, чи справжні вони, потім ударив наче товариш, котрий перевіряє мої лати на міцність, і врешті почав лупити, аби пробити їх та поранити мене, як заздрісна людина, що ніколи не знала щастя й не може стримати своїх лихих пристрастей. Він усвідомлював, що я набагато обдарованіший за нього і, мабуть, ужалений у саме серце, відчував, що це визнає й майстер Осман.

Завдяки своєму таланту, дару Аллаха, Келебек справді був неперевершеним майстром, тому його заздрощі пробуджували в мені гордість: я не тримав у руках прутня свого вчителя, як він, і став майстром, спираючись на власні сили, тож примушу Келебека змиритися з тим, що Лейлек — не менш геніальний.

Я голосно сказав, що мені прикро за тих, котрі намагаються перешкодити виданню предивної книги падишаха й покійного Еніште. І серед них — майстер Осман, наш батько, майстер, всьому ми навчилися від нього! Але нині він, натрапивши в скарбниці султана на слід мерзотника-душогуба і встановивши, що це — Зейтін,