Читати книгу - "Драматичні твори"

І в а и. Земля сама не годує, треба працювать біля неї.

Васили н а. Обізвався працьовитий!

І в а н. Карно один робе, а ми пороззявляли роти, як каліки, та й кричимо: «Дайте, не минайте!»

Василина. Може, ти каліка, а я ні!

Іван. А що ж ти робиш, чим ти одрізняєшся від мене?

Василина. Я вісім класів скінчила, а ти що?

Іван (витягується). Старший писар корпусного штаба.

Василина. Ха-ха-ха! Великий чин! (Ходе по хаті.)

Іван. Діло не в чині, а в начинці! От візьми порося: що воно — свиня, а начини його доброю начинкою,— дуже смашна штука! Так і людина... Ти думаєш, як я писар, то на мене можна пхекать? Помиляєшся! За ці п’ять літ я стілько прочитав добрих книжок, що тобі її не приспиться; і горя набрався, і дечому навчився такому в суворій школі життя, чому ніяка школа не навчить.

Василина. Бачу, що ти научився базікать.

Іван. Слухай, Васочко! Ми все балакаєм з ножа: гостро та уразливо; так не годиться! Давай будемо говорить як брат з сестрою.

Васили н а. Говори. (Сіла.)

І в а п. Випою всьому наше виховання, і я розумію, що тобі нелегко помиритись з тим етапом, з якого вийшла і куди тебе фортуна тягне силоміць назад.

Васпли п а. Ніхто мене не може присилувать жить на хуторі.

І в а и. Не в силі діло! Ти хочеш буть лікарем — це хороші мрії; а чи можеш ти буть лікарем — про це й не думала! Не кожний художник — художник, не кожний письменник — письменник, не кожний лікар — лікар; скрізь нужен талант!

Це перше всього. А друге — ти не довчишся, бо це нелегко... Тілько марно згаєш час.

Василина. Що ж то я, така дурепа?

Іван. Сама середня людина.

Василина. Для чого ж мене учили в гімназії?

Іван. Щоб не ходила у тьмі, а в світлі, щоб розумніща була!

Карпо. Щоб була в поміч матері; а вийдеш заміж, щоб була хорошою, доброю жінкою своєму мужу, освіченою матір’ю своїм дітям.

Василина. Ха-ха-ха! Жінкою! Матір’ю!.. Ха-ха-ха! Для цього не треба було кінчать вісім класів. А тепер за кого я піду? Для сусідніх наших козаків — я і багата, і учена, побояться навіть сватать, та я і сама не піду за неосвіченого гречкосія; для освіченого чоловіка інчої верстви — я бідна і простого роду, такий мене не візьме. А будь я лікар...

Іван. То сама б женилась?

Василина. Відчепись! Що ви мене заміж віддаєте? Я не хочу заміж.

Карпо. Ніхто ж тебе не силує заміж, це так говориться, до речі... Ти маєш права учительки — учи.

Василина. В селі?.. Де, крім противних дітей, ні одної освіченої людини нема? Ні до кого слова сказать, ні з ким душу одвести. (Крізь сльоза.) Ні опери, ні театра!.. (Плане.) Училась, училась, і на тобі! Сиди на хуторі, глечики мий! Ох, нещасна я людина, для чого дівчиною родилась? Брати Петро і Михайло будуть жить у городі, серед підходящого громадського життя, а я? Хоч з мосту та в воду! (Вийшла.)

ЯВА VI Карно і Іван, мовчать.

Іван (ходе по хаті). Бідні, нещасні люде: вирвуть мале дитя з сільського грунту і пересадять па інший. Помалу, помалу воно там коріння пускає. Садовники його обріжуть і заставлять рости так, як їм здається, що воно гарно, і виходить каліка, покруч — гіллям вниз! От і ми: всі покручі! Від мужиків відстали, до панів не пристали!..

К а р.п о. То ще не біда, що до панів не пристали, а біда, що від села, та від людей своїх, та від землі відстали!.. Нещасна земля, гірка твоя доля! Тікають від тебе освічені на твої достатки діти і кидають село у тьмі... Хоч задушіться тут — нема їм діла. Вони чужі нам, а ми їм. Забрали все, що можна, від землі, виснажили гречкосія і покинули! Ані лікаря, ані ученого хазяїна, ані доброго адвоката — нікого нема в селі! Тілько вивчився: прощай, батьківська стріха, прощай, село, навіки!

Іван. Виходить, і не учить — погано, і учить — погано?..

Карпо. Ні, треба учить, тілько не так.

Іван. А як, по-твоєму?

Карпо. Чого ти од мене захотів? Єсть розумніщі — нехай вони придумають.

Іван. Навряд! От і я: покруч, каліка, і живу у тебе на шиї! Ти не сердься на мене, що нічого не роблю,— я скоро візьмусь за діло.

Карпо. Одпочивай, одпочивай! Думаєш, я не розумію, що ти утомився і тілом, і душею? Розумію! Я рад, що ти вернувся в доброму здоров'ї, бо, признаться тобі, дуже боявся, щоб ти не попав в дисциплінарний батальйон.

Іван. Ха-ха-ха! А що ти думаєш?.. Діти взагалі не розуміють, що вони роблять і чого хотять. Часто це бувають оригінальні натури, вони не містяться на тім прокрустовім ложі, на яке їх кладуть, ну і пропадають... Добре, що я в свій час зрозумів, що мені треба обрізать своє серце,— і раптом перемінився!..

Карпо. Слава богу!

Іван. А все ж таки стою на роздоріжжі, і яким шляхом іти — не знаю.

Входе Д е м и д.

ЯВА VII Т і ж і Д о м її д.

Карпо. Демид! Здорові були!

Цілуються.

Дуже рад вас бачити.

Демид. Як поживаєте?

Кар п.о. Спасибі! Живем серед натури, здається — натурально! Щодня бачимо, як па світ благословляється, як сонечко сходить, кілпГі день працюємо і, утомлені, разом з сонцем ОДІ! 04 11 М 1 с м о.

Д е м и д. Радісно і мпло так жить. (Пізнає Івана.) Іван? І в а н. Писар корпусного штаба в запасі.

Обнімаються.

Демид (дивиться на Івана). Ой, як же ти перемінився! Ледве пізнав, а більше догадався!.. І погляд не той — не веселий... Що ж поробляєш, давно вернувся?

Іван. Чотири місяці, як вернувся, і весь цей час лежу та думаю: що робить? А ти учителюєш?

Карпо. Аякже, випускає неграмотних грамотіїв у світ.

Д е м и д. Ну, вже й неграмотних.

Карно. Сам, брат, учився в сельській школі, на екзамені читав, не розуміючи нічого: «На берегу пустынных волн стоял он, дум великих полн!» А через два роки зробився неграмотним!.. Нема чого читать, а найгірше, що не розумієш того, що читаєш... Ну й покинув, ну й забув.

Демид. Одначе у