Читати книгу - "Драматичні твори"

Іван. Луб’яний...

Макар. Що?

Іван. Паличка оця. (Показує ту паличку, що робить цигарки.) Неначе дерев’яна, а як придивився, то вона з лубка.

Макар. Його паличка цікавить!.. Василина або учителькою буде, або помагатиме матері в хазяйстві; а учена дівчина і пару собі пристойну знайде. От Гупаленки ждуть сина з служби восени і переказували, що хочуть сватать Василину. Люде багаті... Петро — кандидат прав! Виходить, має всі права... Всі права! Не абищо - - юриста! І чини посиплються на чоловіка, і гроші покотяться в кишені: повірені добре заробляють!

І в а н. Нехай ще покапдидатує спершу.

Макар. Це ж не писар? Кан-ди-дат!

Іван. На канцеляриста!

Макар. Ти б оглянувся на себе: четвертий місяць в запасі, четвертий місяць лежиш та спиш...

Іван. Я не сплю, я думаю: яких прав я кандидат і як роботу мені робить.

Макар. Пора вже щось і видумать.

І в а н. Це не так легко: дуже довго про себе нічого не думав. П’ять літ була готова одежа, ложка, миска, кватиря, а тепер обернувся назад, як в тумані все манячить — нічого не розберу... Заглядаю вперед, в далеку далечінь — нічого по бачу. І от лежу та думаю: що його робить! Скрізь хвилює «море житейське», а мій човен без весел і без стерна, куди і як мені пливти, і чим мені гребти, та й до якого берега причалити?

Макар. З тебе був би добрий кумедіянщик, єй-богу!

Іван. Талан бачите, чи що? Мені це кажуть всі, та я боюся свого талану...

Макар. І все на шутках! Змалку і до сього часу куме-дію якусь приставляєш! То в Америку чогось тікав; то через голову перекидався, як млинок; то на ходулях ходив; то пищав цвіркуном та свистав соловейком, учителям язика показував, а тепер лежиш і думаєш!.. Хоч би соловейком свистав, однаково у нас соловейків капосні коти поїли.

Іван (сміється). Забув, на лихо, а то б я вже вас розважав.

М а к а р. І вся твоя біда в тих кумедіях, через них і вчився погано!

Іван. Чого ж погано? В четвертім класі, на другий рік, мав всього-на-всього тілько чотири двойки.

Макар. Мало.

Карно (сміється). Чудак!

Макар. А через що ті двойки?.. На канікулах би учиться, брат же Михайло вже був в університеті, показав би; а він залізе в бур’ян та й цвірчить цілий день цвіркуном. А увечері в дерезі свистить соловейком,— шукай його, щоб учився.

Карпо (сміючись). Ми з Явдохою, бувало, слухаєм цілий вечір Івана, думаючи, що справді гпіва соловейко... Ловко свистів.

І в а н. Не без користі время проводив.

Макар. Ну, ще соловейко — то хоч приятно; а що вже той цвіркун мені наобісів, то страх’ Цвірінь та й цвірінь, а де воно цвірінька, не розбереш... А то знову по театрах лиха година носила, та ще неабияк, а в бороді, з вусами!.. (Сміється.) Кумедіянщик, настоящий кумедіянщик! І сміх, і горе!

І к а її. От прошле время, а, єй-богу, я в гімназії менше пустував віддруїпх; тілі.ко, як той казав, великим грішникам дурно все проходить, а малим такого бешкету задають, що й на старість буде впам’ятку. Яків Яєшня щодня начіпляв бороду і навіть в театральнім бухветі для штуки знакомився з нашим надзирателем, курив з ним, частував його горілкою — і нічого! А я один той раз начепив бороду — і піймався.

Карпо. Мабуть, погано начепив, не уміючи?

Іван. Та ні, добре начепив! Тілько, знаєш, скучне щось грали, я давай кричать цвіркуном... В театрі сміх, я ще дужче. Десяцькі почали шукать цвіркуна меж слухачами, один шельма прислухався і підійшов ззаду. Я не бачив і тілько що зацвірчав, а він мене за рукав почав тягнуть, я його штовхнув, він упав і промовив: «Держіть цвіркуна!» Тут підскочило ще два і потягли цвіркуна з театра. Я почав борика-тись, хотів утікти, а один піймав мене за бороду та й одірвав. Спершу злякався: думав, справжню бороду одірвав чоловікові, а потім розібрав діло, і потягли мене наниз, а там якраз курив наш надзиратель Шпигановський. Побачив. «Піймались,— каже,— господин цвіркун!» А я йому язика показав...

Макар. Доцвірінькався!

Всі сміються. Входе Василина.

ЯВА V Ті ж і Василина.

Василина. Тату! Коні вже запряжені, і мама сердиться, що ви не їдете на вокзал за братами; кажуть, що ви опізнитесь.

Макар. Та все через цього цвіркуна. (Бере шапку.)

Іван. І тут я винен,— отак усе!

Макар. Треба поспішать, щоб не опізниться. (Вийшов.)

Карпо. Та ще рано!

І в а н. І охота татові самому їхать на вокзал... Тут всього дві верстви.

Карпо. Рад, що таких дітей діждався.

Іван. Щастя, що батько тебе діждався, а то все суєта!

Василина (обніма Карпа). Братику, мені треба купить новеньку шляпку, бо у мене стара, нема в чім піти до церкви.

Іван. Чого ж тілько шляпку? ІІо-моему, то треба і рукавички, і модне плаття, і мантильку, і зонтик.

Василина. Ну, а як же? Вісім літ носила в городі шляпку, а тепер що мені надіть? Невже запаску?

Іван. На голову? Де ж таки!

Василина. Крупа!

Іван. Ха-ха-ха!

К а р п о. Ти ж перше не ходила дома в шляпі, а тепер як нарядишся по-городському, то будуть люде сміятися, пальцями тикать!

Василина. Та як же мені одягатись?

Карпо. Як усі багаті хазяйські дочки нашої околиці.

Васили н а. В запаску?

Іван. На голову?

Васи л и и а. Крупа!

Карпо. Одежа повинна одповідать становищу, в якім чоловік живе, а я не знаю, чим ти хочеш буть: чи хазяйською дочкою при батькові, при матері, пильнувать господарства, чи, може, учителькою будеш...

Василина. Я хочу учитись, я хочу лікарем буть.

І в а н; І будеш виписувать на одну бородавку кварту азотної кислоти.

К а р п о. Я не знаю, як батько, а я не згоден. Я вас повчив, а тепер пора своїх дітей учить.

Василина. Хіба ти нас учив?

Карпо. Спитай батька.

Василина. Земля батькова, то батько і учив усіх.

Карно.