Читати книгу - "Зірки Егера"

Обличчя в усіх пашіли, всі підняли кубки. Пете міг би вже й закінчити свій виступ, але він продовжував з пристрастю народного трибуна:

— Бо ж угорець як кремінь: чим більше його б'ють, тим більше з нього іскор викрешують. То невже ж дві тисячі хлопців, народжених угорськими матерями, змужнілих на коні й на угорському зерні, напоєних густою бичою кров'ю[74] з єгерських підвалів,— невже вони не подужають оту бусурманську наволоч, тих поганців-голодранців, тих пройд від хвойд?

Слова його потонули у вигуках, дзенькоті шабель і голосному сміху, але Гашпар Пете ще раз підкрутив вуса, зиркнув на когось убік і закінчив так:

— Досі Егер був просто славним містечком, містом хевешських і боршодських угорців. Дай боже, щоб відтепер він став містом угорської слави! Бусурманською кров'ю напишемо на мурі: «Не чіпай угорця!», щоб і через століття, коли настане вічний мир і на руїнах фортеці зеленітиме мох, син прийдешніх віків, знявши шапку, гордо сказав: «Тут боролися наші батьки — хай буде благословен їхній прах!».

Усі загомоніли, кинулися цілувати промовця. І Пете вже не міг продовжувати. Та й самому не хотілось більше говорити. Він сів і подав руку лейтенантові боршодців Томашу Бойкі.

— Томаш,— сказав він,— там, де ми з тобою будемо, турки снопами лежатимуть!

— Ну й гарно ж ти сказав! — кивнув головою Томаш.— Я хоч зараз готовий стати супроти цілої сотні!

Після Пете вже ніхто не відчував себе спроможним виголосити тост. Прохали Гергея, але він, хоча й учений чоловік, не звик ораторствувати. Кожен зав'язав бесіду зі своїм сусідом, і кімната наповнилася веселим гомоном.

Добо теж пожвавішав і чаркувався то з одним, то з другим сусідом. Він кивнув кубком до Гергея, а коли священик пересів порозмовляти з Пете, поманив Гергея рукою.

— Сину мій, сідай сюди.

Коли Гергей сів поруч, Добо сказав:

— Хочу з тобою поговорити про синів Терека. Я ж їм теж писав, але, як бачиш, марно.

— Так,— сказав Гергей, відсуваючи свій кубок,— гадаю, що нам їх не дочекатись. Янчі воліє битися з турком у чистому полі. А Фері так далеко не поїде, не лишить свою Задунайщину.

— Правда, що Балінт Терек помер?

— Помер, бідолаха, кілька місяців тому. Тільки смерть вивільнила його від кайданів.

— Набагато він пережив свою дружину?

— На кілька років. Дружина ж його померла, коли ми повернулися з Константинополя. До Дебрецена ми прибули якраз на її похорон.

— Добра була жінка,— сказав Добо, замислено киваючи головою, і простягнув руку по кубок, наче бажаючи пом'янути небіжчицю.

— Такі трапляються не часто,— мовив Гергей, зітхнув і теж потягнувся до кубка.

Мовчки почаркувалися. Напевно, обидва думали, що добра жінка бачить з небесних висот, як вони осушують чаші в її пам'ять.

— А Зріні? — спитав Добо.— Я і йому написав, щоб їхав до Егера.

— Він приїхав би, та ось уже кілька місяців ходять чутки, наче боснійський паша готується виступити в похід проти нього, в лютому я мав розмову з дядьком Міклошем у Чакторні. Він уже й тоді знав, що на Темешвар, Солнок і Егер іде велике турецьке військо. Ще попросив, щоб я написав для нього листа королю.

— Не розумію, куди дівся Лукач, йому давно пора вернутися.— Обличчя Добо спохмурніло.— Та й Варшані час би вже прийти з донесенням.

Перед дверима зазвучали дудки і сурми:

Здавалось, наче всім у жили повливали нової крові. Добо подав знак, і зброєносець впустив музик: трьох дударів і двох сурмачів. Поміж ними був і циган. На голові в нього красувався великий іржавий шолом з трьома когутячими пір'їнами. З пояса на шворці звисала шабля без піхов. До босих ніг були прив'язані великі остроги. Старанно надуваючи щоки, він дув у свій кларнет.

Слухали його із задоволенням. Коли пісню повторили, котрийсь із лейтенантів заспівав глибоким голосом: