Читати книгу - "Спомини"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Коли я був у нього другий раз, він був невдоволений з мого становища і переконував мене далі, але це нічого не помогло. За третім разом сказав мені, що міністри (особи совіщанія — міністер справедливости, міністер МВД і ще один міністер) рішили відіслати мене до дому інвалідів на Сибіру. “Коли?” — питаю. — “Завтра”. Я прохав, щоби ще дещо відложити, бо почуваюся дуже погано зі здоров’ям. Він, правда, пішов зараз до міністра і вернувся з тим, що я ще кілька днів остану в Москві.
Припадково я довідався, що саме полковник Туманов піддав ту думку міністрам, щоби мене відіслати до дому інвалідів, бо перше рішення не перестало бути правосильним. А будучи в мене перед висилкою, він трохи з прикрістю сказав: “Я ніколи не припускав, що ваша справа так скінчиться”. А я йому: “Тому я не хотів викидати бушлатів і тюремної одежі”.
Майор замовив окреме купе з постелями, і ми сіли до транссибірського поїзда. Наше призначення було їхати до Маклаковського дому інвалідів, за Маріїнськом, яких 1000 км на схід від Москви. Був це найгірший дім, найдальше віддалений від наукового і культурного осередку. Там мав я жити відмежений і відтятий від всякого доступу з дому, 6000 км віддалі. Вагони були заповнені, бо це був далекосхідній поїзд, що йшов з Москви до Владивостока, щонайменше 8000 км, і поїзд їхав два тижні, але ми мали їхати найперше до Красноярська яких п’ять-шість днів, а опісля звідтам на північ ще яких 500–600 км машиною. Мій офіцер (конвой) був у цивільній одежі, одначе з револьвером. Ходив часто грати в карти, а я міг за той час відправити Службу Божу і зробити духовні вправи та відпочати, хоч майбутнє було дуже тривожне. Заходили до мене різні інтеліґенти, цікаві, куди я їду в Сибір. Якась лікарка і начальниця типографії, що їхали до Владивостока (перша на посаду відробляти стипендію з часів студій, а друга десь до мами), дивувалися, що я в такому віці і в хирлявому здоров’ю їду на Сибір. Якщо я був би сказав їм, що я засуджений і їду на безповоротну висилку, то вони були б певно плакали, як діти, бо видно було, що то були добрі і збідовані особи. Вони навіть самі винесли мої пакунки в Красноярську, хоч я не прохав їх про поміч. В часі їзди приносили мені харчі і дали навіть ще на дорогу.
Коли ми висіли в Красноярську, то на нас вже чекали машини МВД, і ночували ми в якійсь гостинній. Офіцер пішов до МВД, а я ночував в кімнаті, де вже був один голова колгоспу і якийсь старший чвертьінтеліґент, який говорив, що його жена працює як кухарка. Виглядало з його розмови, що він розвідчик. Я лише спитав голову колгоспу, який стан тепер в колгоспі,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Спомини», після закриття браузера.