Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Спомини 📚 - Українською

Читати книгу - "Спомини"

1 034
0
29.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Спомини" автора Йосип Сліпий. Жанр книги: 💛 Публіцистика / 💛 Езотерика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 131 132 133 ... 334
Перейти на сторінку:
як там працюють. Він догадувався, що мене везуть на “висилку” і казав мені, щоби я написав до них на його адресу, а вони мені чимсь поможуть. Гадаю, що він говорив щиро, але коли мене судили вже третій раз, то в протоколі була записана і моя розмова з ним.

Коли ми виїхали з Красноярська зі 100–200 км і в’їхали в тайгу, то офіцер сказав, що мусимо відпочати трохи, і зачав мене намовляти до служби в КҐБ: “І тоді ми вертаємося назад”. При тому поправляв свій револьвер, немов погрожуючи мені, що тут зробить мені кінець і ворон по мені не закряче в цій землі. Я встав, але він хотів, щоби я таки сідав на спокійну “бесіду”, але я не сів і вернувся до машини. “Давай вперед”, — і ми поїхали далі. Дорога була болотниста, прикра, увесь час тайгою. Вже десь надвечером приїхали ми до Маклакова[646].

Заслання у Маклакові

Маклаково — мале містечко, яких 8000 мешканців в дерев’яних домах. Начальник району списав зі мною протокол і відібрав пашпорт, то означало, що трактували мене як напівв’язня. До дому інвалідів треба було йти ще з 12 км. Це було кільканадцять старих дерев’яних бараків, похилих, а в кожному такому домикові жило 8-20 осіб. Мене призначили ще до найлуччого барака і дали ліжко при стіні. Прийшов лікар-литовець Бронислав Б. і, довідавшись, що я митрополит, сказав, що мені поможе. Але пізніше мав я з ним хрест Божий.

У тому бараці жило двоє волиняків-селян, троє литовців, один русскій, що казав про себе, що він професор аґрономії, але любив красти так, що його бештали, як останнього злодія. Він і обкрадав мене, а при тому показалося, що був “стукач” і стало доносив до поліції всякі брехні, наклепи і свої уроєння. Був там і один лікар-жид. Зразу, доки його бештали наші селяни, то він сидів тихо, а пізніше показалося, що то людина без всякої чести, без совісти, простак, хоч казав, що кінчив медицину у Фрайбурзі (Швайцарія). Мав спараліжовану трохи руку і ногу, з приводу затовщення дістав атак серця і помер.

Я перейшов пізніше до іншої “палати”, але там було ще гірше. Було в домі інвалідів кілька наших побожних женщин і один мужчина, напівдяк, які в неділю випрятували одну велику салю, в якій прасували білля, і там ми співали Службу Божу. Приходило багато людей, около ста, але начальник дому інвалідів і його заступник-піяк, партійні, донесли до МВД, і воно заборонило богослужения. Мене визвали до обкому в Єнисейську і сказали, що вони замикають непотрібні церкви, замінюють на ґараж, а я правлю в такому скромному приміщенню. Тоді я сказав: “Дозвольте мені поставити церкву там, я її скоро збудую”. А секретар відповів: “Ми то знаємо, але ми не можемо”. І я міг правити тільки в себе в кімнаті, до якої приходило кілька осіб, якщо не було нікого вдома. Я тоді сповідав, і причащав дуже багато, і хрестив.

Тим часом напівдяк, що мав наріст на чашці (а коли той наріст настискав на мозок, діставав страх і ляк, що його знову арештують і будуть бити), повісився. Я його похоронив, як недужого, і відправив панахиду.

Нагляд наді мною загострювався, і всі боялися мене. Лікар, що спершу прохав мене охрестити його дитину, коли зачали його допитувати, скільки я взяв за хрест і що я даром хрестив та навіть не хотів остатися на прийняттю з його литовцями-приятелями, відскочив і прилучився до начальства. Його жена, добра католичка, мала з ним важкий хрест, бо він жив неморально, як загалом цілий дім інвалідів — то були Содом і Гоморра. Його перенесли опісля до мурованих забудовань, віддалених два кілометри. То було страшне і жахливе кубло. Щодня якісь кроваві бійки, бо до нього приходили ті самі бандити з ляґра і погрожували мені убийством.

Коли я приїхав до дому інвалідів, то написав небаром листа до своячки Марії Наконечної або до сестри Меланії Куцини про тамошні умовини і про тайгу, про кривди і тому подібне[647]. Той лист переловили, і я написав тоді такого другого листа, і він дійшов.

Приїхало до мене начальство з Красноярська і почало мене розпитувати про моє життя, про побажання. Тоді я сказав, що в Москві я мав позволения працювати науково, і прохав, щоби мені це признали. Вони віднеслися до Москви і прийшов дозвіл працювати. Я час до часу їздив до Єнисейська і там, з бібліотеки, давної ґуберніяльної, позичав я твори Костомарова, Карамзина й інші історичні книжки. Спроваджував я дещо книжок до Єнисейська з Москви. Переглянув я бібліотеку в Красноярську, дещо одержував зі Львова. І працюючи нераз по 10 годин денно, написав я перший і другий томи “Історії Вселенської Церкви на Україні”, починаючи від св. Андрея, а не від св. Володимира, як звичайно то робили наші історики. При якійсь нагоді я передав її до Хабаровська, до отця Ратича

1 ... 131 132 133 ... 334
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Спомини», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Спомини"