Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід"

— Стояти!

Усі завмерли. Навіть Альтсін, хоча це саме він тоді крикнув. «Це не так мало виглядати», — єдине що він встиг подумати; він мав би вже бігти в бік виходу.

І, мабуть, конати, закатований до смерті Ашем і його приятелями. Не зумів би розминутися з усіма.

— Дай-но мені ту пляшечку, — прохрипів він на вухо Гундеру. Отрута змінила власника.

— П’ятсот імперських… — шепіт був майже нерозбірливим. — Стільки анвалар платить за голову Товстого. Я не говорив раніше… тепер ти знаєш… П’ятсот у золоті й діамантах… За це можна купити садибу… можна…

Злодій трохи натиснув вістрям на його горлянку, і шепіт перервався.

— Аше, — різун тупо глянув на нього. — Перев’яжи свою рану. Нехай ті двоє тобі допоможуть.

Перев’язка не тривало довго, їм вистачило відірваного рукава й пояса.

— Ага. А тепер — геть звідси. Так, вам треба вийти й повернутися до Ґригаса. Еге ж?

Кинджал легенько пошкріб щетину Гундера.

— Та… Так… Давайте. Йдіть.

Зарізяки вийшли з провулка. Альтсін чекав. Існував ризик, що вони виявляться розумними, не звернуть уваги на наказ і чекатимуть на нього біля виходу, але впевненості в такому було не більше, ніж у тому, що зараз тут з’явиться меекханський імператор.

— Що тепер? — Гундер уже повернув собі голос.

— Ти залишаєшся, я виходжу. І ні, я не перерізатиму тобі горлянки. Передаси від мене звістку Ґригасу. Ціна, яку він назвав, трохи занизька, тож нехай ще раз добряче подумає, скільки він готовий заплатити за щось подібне.

Це був… розумний хід. Поки вони будуть вважати, що його можна купити, — не відправлять наступних бандитів. Це дасть йому час, аби запланувати наступний крок.

— А тепер — на коліна. Прикрий очі.

Коротким ударом у скроню він посадив бандита на землю. Щоправда, до того часу, як його люди повернуться сюди із підкріпленням, його міг хтось знайти, пограбувати й підрізати, але це вже не була проблемою Альтсіна.

Він мав подумати, що робити далі, і до того ж — швидко, бо в місті для нього раптом зробилося затісно.

* * *

Варильня. Одна з перших дільниць міста. Колишнє його серце, яке виробляло мільйони фунтів найчистішої морської солі на рік, а потім, після швидкого розвитку Понкее-Лаа, було перебудоване на дільницю бараків і складів.

Загарбникам, які прийшли зі Сходу, довелося обирати. Або величезний порт, тисячі доків, ремісничих майстерень, боєнь, дубилень і красилень, або кришталево чисте море, необхідне для варіння солі. Меекханці, які перш за все потребували порту для своїх кораблів і бази для торговельного флоту, не залишилися надовго. Сіль, ясна річ, приносила чималі зиски, але Меекхан мав власні, гігантські джерела доходу у вигляді рудників у центральних провінціях Імперії. Не потребував конкуренції для своїх гірників і купців. Але назва лишилася, хоча сіль тут не варили вже років із триста.

До побудови свого найважливішого порту Меекхан підійшов із по-справжньому імперським розмахом. Скористалися навіть тим, що Варильня лежала поряд із морем, біля неглибокої затоки. Інженери поглибили її дно й викопали систему каналів, якими важкі барки довозили товар просто під двері складів. Відтак будинки стояли на чомусь, що нагадувало окремі штучні острови, поміж якими люди пересувалися по кладках і містках, що поєднували дахи. Самі склади були гігантськими: кожен мав понад сто ярдів довжини, п’ятдесят ширини й майже п’ятнадцять — висоти. Казали, за давніх часів їх набивали під самий дах, оскільки складали в нихголовним чином будівельні матеріали й величезні частини кораблів імперського флоту. Після того, як Імперія пішла, склади, зазвичай, стояли порожніми, їхні гігантські зали вже не годилися ні до чого. Транспорти гранітних блоків і дубових колод вже не пливли вгору рікою.

Тепер дільниця мала погану славу навіть серед найпаскудніших дільниць Низького Міста. Передусім, тут ніхто не жив, тут не було кам’яниць, вуличок, крамниць і магазинів. Лише час від часу якийсь відчайдух-купець наймав тут за кілька монет місце для товарів, яких ніхто не схотів би вкрасти: двадцять тисяч цеглин або сотня великих шматків заліза. Але більшість часу по залах складів гуляв вітер.

Кожен анвалар Ліги Капелюха традиційно сам вирішував, де буде його головна садиба. Але зазвичай це був район міста, з якого той ватажок походив, бо безпечніше перебувати на вулицях, де людина виховувалася і де її оточують ті, кого вона знає. Але Ґригас обрав за штаб Варильню, дільницю порожню й майже безлюдну, що чимало говорило про його параною. Вже кілька років у цій дільниці могли перебувати лише його довірені підвладні — півсотні задирак, чиєю єдиною метою була охорона анвалара.

Альтсін, оглядаючи з укриття дахи чотирьох складів у центрі дільниці, мусив погодитися, що ця інформація абсолютно неактуальна. За годину він нарахував приблизно вісімдесят людей, які ходили тут і там, змінювали позицію, доставляли накази. Більшість із них надто регулярно рухалися групами по п’ятеро-шестеро, щоб можна було подумати, що це випадковість. Хтось ними командував, хтось спланував оборону Варильні від можливого нападу, і зробив це аж ніяк не тупий горлоріз.

Зазвичай дахи складів були майже пласкими, на них було повно коминів, надбудовок, малих сарайчиків і куп мотлоху. Але зараз усе, що можна було прибрати, було прибране: сміття скинуте вниз, сараї розібрані або ж використані як точки опору, а посеред кожного даху була зведена вежа з колод висотою в кільканадцять стоп; ці вежі були увінчані платформами, оббитими дошками. На кожній було по кілька людей, озброєних арбалетами. Помости, що поєднували склади з рештою будівель, були перегороджені барикадами з важких скринь, діжок і різних пакунків, а дерев’яні кладки були усунуті.Всі, хто сидів на дахах, були озброєні до зубів. Альтсін бачив арбалети, шаблі, мечі, легкі сокири, палиці й навіть короткі списи. Майже кожен із присутніх мав якийсь панцир, нехай навіть у вигляді шкіряної куртки із клепками з бронзи; можна було помітити також і кілька кольчуг. І шоломи — їх носив кожен другий.

Здавалося, Ґригас серйозно готується до війни. А якщо на дахах він мав майже сотню людей, то розум підказував, що всередині складів їх повинно бути втричі більше. Справжня армія. Ватажок Ліги перетворив склади на фортецю й готувався відбивати напад.

Як спостережний пункт Альтсін обрав для себе старий