Читати книгу - "Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна"

приєднатися, ми будемо раді. Ба більше, я цьому сприятиму. Але якщо дитина

обере інше, що ж, ми не триматимемо, Дешт широкий.

Ма відчайдушно захотіла йому повірити.

— Проте ти не можеш залишити її тут, зі мною?

— Я б і тебе забрав.

«Але я не можу залишити це місце», — про себе завершила його думку Ма.

— Нам не можна тут лишатися. Старші Брати почали зачистки. Азіз-баба

тебе захистить. Я йому вірю.

Він наче хотів було її торкнутися так, як робив це раніше, — погладити

долоню, поцілувати кінчики пальців.

Ма вчасно прибрала руку — удала, що щось шукає в кишені, і несподівано

намацала забуті газетні вирізки. Та, де розказувалося про атаку на Станцію

Старших Братів, уже втратила актуальність, а от друга, з материка, могла

допомогти. Принаймні підтримати віру Армії потвор.

— Тримай. — Ма простягнула Марку Дорошу обривок газети. — Може, ти

зрозумієш, що це. — Вона хотіла додати «тебе ж торкнувся Бог Спалахів», але

промовчала.

Її чоловік не зміг би стримати глузливої посмішки. Для нього боги були

інструментом, який люди використовували, щоб маніпулювати іншими. Але

правда полягала в тому, що перед нею був не Марко Дорош, а генерал

Григоренко-другий. Чоловік мовчки сховав папірець до нагрудної кишені.

— Я справді тебе шукала, — прошепотіла Ма.

— Що ж, тепер у тебе інша мета. — Дорош-Григоренко кинув погляд на її

живіт, підвівся і попрямував у бік табору Армії потвор, не озираючись.

Ма пошкандибала прощатися з Анархією. Вона вирішила не казати подрузі, ким Григоренко-другий був до Спалахів. У легендарного героя, покликаного

самим Богом, віриш сильніше, ніж у звичайну людину, що змінила свої

переконання. Але Ма запевнила, що армійцям можна вірити.

— Наші діти колись обов’язково зустрінуться, — усміхнулася Анархія, вкладаючись на ноші.

Армійці приготувалися вирушати. А Ма подумала, що навіть Дешт не

знищить життєствердної наївності її подруги.

— Ми теж іще зустрінемося.

Зранку, коли від армійців не залишилося і сліду, Азіз-баба дав їй напитися

якогось зілля, а Саша Бідний допоміг залізти на мажару. Акинджий так зрадів, що вона залишиться, що змусив свого кунака — червоношкірого засоленого з

рогами на ім’я Шейтан — стати навкарачки й зробитися живою сходинкою для

Ма. — Не бійся, дівчинко. Я вже таке робив. — Азіз-баба, що всівся поряд, поплескав її по животі.

Ма відчувала кожну вибоїну й постійно совалася, намагаючись зручніше

вмоститися. У світлі дня Азіз-баба здався не просто старим, а древнім, наче

ожила мумія. Ма не помітила зовнішніх змін, і це було найгірше: отже, суєр

торкнувся розуму.

— Що? — обережно запитала вона.

— Приймав пологи. Теж тут, в Ак-Шеїх.

— І як усе пройшло?

— Непогано. — Азіз-баба прикрив повіки, наче згадуючи ту картину. —

Мати померла. А от дитина вижила. — Старий закашлявся, ударив себе

кулачком у груди й незворушно продовжив: — Але ти не переживай. То не про

тебе. Та мати носила в собі прокляття. Родове — найстрашніше з усього, що

може бути. — А потім, наче виправдовуючись за слова, що могли її засмутити, додав: — Але її син став богом. Чи завжди таким був?

Старий замислено потягнувся до балонів, що лежали в кутку мажари, розмотав шланги, натягнув на обличчя маску, відкрутив вентиль і вдихнув. Ма

чекала, що він продовжить, але Азіз-баба мовчав.

— Як його звали? — запитала Ма, коли старий надихався.

— Кого?

— Хлопчика, про якого ви говорите?

— Хлопчика?

— Того, чия мати померла? — Ма вже пошкодувала, що запитала. Перше

враження було правдивим: старий геть позбувся клепок.

— Мамай, — через довгу паузу, коли Ма вже почало здаватися, що старий

заснув чи навіть помер, відповів він. — Але твою дитину ми назвемо якось по-іншому. Якщо ти, звісно, виживеш і ще пам’ятатимеш цю розмову. — Старий

розвернув до неї маленьке, наче спечене яблуко, обличчя і розреготався

безбарвним сміхом, а потім знову по-дружньому поплескав по животі.

А Ма подумала, що такого вона точно не забуде й обов’язково трісне

старого, якщо він іще раз повторить цей огидний жест.

— Ти хочеш сказати, що після пологів усе забула?

Сфена трималася за банку з бакасою, наче п’яниця — за стовп. Її хилитало, блідими щоками котився піт. Волосся прилипнуло до скронь, а в проборах між

дредами з’явилися краплі крові. Тиждень допитів витяг із Першої Зіниці забагато

суєру. Її помічниця — жінка з блакитним пір’ям на голові, яку звали Руф, —

запопадливо простягнула Сфені склянку з водою й люто глянула на Ма, наче та

була джерелом усіх нещасть.

— Ти ж була в моїй голові. Я не брешу. — Ма проковтнула гірку слину й

сіла рівніше.

Сьогодні вона була без пут. Спільний біль кує довіру. Вони обидві знали, що з Матері Вітрів неможливо втекти. Голова дзвеніла від спогадів. Тітка Валька

мала рацію щодо мемобомби. Спогади очистили її тіло. Рани почали гоїтися, а

біль став меншим. Навіть вирости на лопатках майже перестали турбувати.

Ма хотілося залишитися на самоті, осмислити згадане. Але Сфена не

давала. Щодня вона змушувала її копирсатися в пам’яті. І щоразу спогад дещо

відрізнявся від попереднього.

Сфена передала бакасу Руф, закотила рукав і вколола приготований розчин

із суєром, щоб відновити його кількість в організмі після контакту з жабою.

Потім гучно видихнула й упала на ліжко поруч із Ма. Від неї пахло юшаном і

потом, жорсткі дреди залоскотали щоку. Гаряче дихання обпікало шию. Сфена

майже торкалася її губами.

— Я хотіла б вірити у твій сьогоднішній