Читати книгу - "Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна"

Запахло полином і морем. Ма подумала про те, що всередині неї, про

наркотик у руках армійця. Колишня Ма, — та, що вірила в силу науки Старших

Братів, — ніколи б не погодилася на дикунське зілля, але тепер вона в Дешті, і те, що вона вкрала на Станції, теж дитина Дешту, то чи варто боятися? Ма взяла

люльку, обережно притулила до губ розпечений мундштук, набрала повні легені

ароматного диму, відкинулася на землю і відчула, як провалюється в приємне

небуття.

На ранок Анархії стало краще, а Ма прокинулася настільки бадьорою, що

вирішила й собі вдатися до медицини засолених. Для транспортування Анархії

армійці спорядили ноші. Ма здебільшого йшла сама, тільки іноді вкладалася

поряд з Анархією і спостерігала за рожевим небом. За кілька днів, а може, тижнів до них приєдналася ще одна група. Їх очолював чоловік у дихальній

масці. Укрите пухирями тіло прикрашали численні татуювання. Жовті очі з

особливою цікавістю поглянули на Ма.

— Вона не товар. Говори з Григоренком-другим, — кинув у її бік чоловік

із мушлями.

Укритого пухирями звали Саша Бідний, він був акинджиєм — мисливцем

за головами, що мав справу як з Армією потвор, так і зі Старшими Братами; обидві сторони цінували його за вміння знаходити шляхи у вічно мінливому

Дешті. Саша Бідний мав доправити їх до Гизльова, де чекав Григоренко-другий.

Ма вирішила, що засновник Армії потвор витягнув їх зі Станції через

інформацію, яку вони могли розказати про Старших Братів. На відміну від

Анархії, у неї не було віри в щирість допомоги повстанців. Для армійців вони

були тими, хто служив Старшим Братам, ворогами, хай що б вони казали. Але

заради того, кого вона вкрала на Станції, Ма була змушена коритися. Вона

зробила свій вибір.

Саша Бідний добре знав свою справу: попри відсутність орієнтирів: мінливий внаслідок бур ландшафт, суєрний купол, що не давав орієнтуватися за

зірками — чоловік впевнено вів безкраїми степами. За кілька днів, як він і обіцяв, на обрії з’явилися обриси давнього кургану. Ма він здався величезним, наче

підпирав саме небо. Вид кургану дивним чином подіяв на її живіт. Вона відчула, як біль відпустив, а тіло стало легким. Ма попросила зупинитися, злізла з нош, вдихнула розпечене сонцем степове повітря, невпевнено переступила з ноги на

ногу, наче перевіряючи міцність землі, а потім розкинула руки і, наче дитя, що

радіє першим у житті крокам, побігла назустріч кургану. Їй у спину закричав

здивований Саша Бідний:

— Гей, нам не туди! Кому кажу! Що вона робить? Спиніть її хтось!

Але вона його не чула. Усе тіло перетворилося на бажання дістатися

кургану.

У наступні дні її ловили кілька разів. Навіть спробували зв’язати. Що далі

вони відходили від кургану, то гірше їй ставало. Не допомагала навіть димна

суміш. Лише після кількох днів кошмару, коли Ма вже ледь дихала, армійці

погодилися повернутися до кургану.

— Я приведу Азіза-бабу, — запропонував Саша Бідний. — Може, він із

цим розбереться.

— Треба повідомити Григоренка, — сказав іще хтось.

Але Ма це не турбувало. Біля кургану все раптом стало простим і

зрозумілим. Вона знала, що мусить лишитися, решта не мала значення.

Ма прокинулася серед ночі від шепоту. Біля підніжжя кургану було

холодно, від твердості землі розболівся поперек, судомило низ живота, сечовий

міхур благав про звільнення, але вона не стала підводитися. Чоловіки говорили

про неї.

— Вона не зможе далі їхати, я готовий прийняти її в Ак-Шеїх, — шепіт

дуже старого кіммеринця нагадував шелест очерету. — Лиши й другу, їй майже

час народжувати. Можеш не довезти.

— Ні, Азізе-бабо, другу мушу забрати. Вона народить зброю. Ми дуже

довго чекали на завершення експерименту, — голос іншого звучав глухо.

Лише коли на нього впало світло Йилдиз, Ма зрозуміла, що причина — у

залізній масці. «Григоренко», — здогадалася вона. Засновник Армії потвор

навіть у темряві ховав своє обличчя. Його називали «першим покликаним», пророком Бога Спалахів, тим єдиним, хто вижив після молозива суєру. Раніше

вона завжди вважала, що Григоренко-другий був кіммеринцем, мешканцем

Шейх-Елі, хоча його говірка виказувала в ньому уродженця країни Діви. Ким же

насправді був засновник Армії потвор?

— Нехай так і буде. Нехай береже тебе Бог Спалахів, — з повагою мовив

Азіз-баба.

Чоловік у залізній масці кивнув і присів над Ма. Вона ледь встигла стулити

очі, щоб ніхто не помітив, як вона підслуховувала.

— Я знаю, що ти не спиш. Я навчився розрізняти, коли ти прикидаєшся. —

Григоренко-другий поклав гарячу важку руку на її живіт.

«Я навчився розрізняти, коли ти прикидаєшся», — так міг сказати лише

один чоловік у її житті. Її чоловік. До горла Ма підступив клубок, на мить

здалося, що це шмат солі. Захотілося затулити живіт руками й водночас

закричати: «Ти весь час був тут?!» А потім спитати: «Чи можу я піти з тобою?»

або «Хто ти тепер?» Але всі запитання наче застрягали в роті. Навіщо питати те, на що вже маєш відповідь. Вона мала лишитися в Ак-Шеїх. Цього хотів той, хто

в неї в животі. Навіть Марко Дорош не міг цього змінити.

— Що буде з Анархією та її дитиною? — тільки й спромоглася запитати

Ма. — Хм. Ти змінилася. Раніше тебе мало обходили інші. Материнство

прикрашає?

Вона не могла бачити його обличчя, але відчула, що Марко Дорош

усміхається. Виявляється, вона теж дечого навчилася.

— Сподіваюся, з нею все буде добре. Вона народить і виховає своє дитя.

Ми не Старші Брати, щоб розлучати матерів і дітей.

— Але ти сказав «народить зброю».

— Кожен засолений в Армії потвор — зброя. Але ми не інструменти, не

гвинтики в системі Двобога — ми маємо вибір. Якщо дитина, народжена твоєю

подругою, виявиться настільки сильною,