Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– І бачите її й тепер?
– Так. Вона спирається на вашу руку.
– Але все ж для мене вона моя люба небога, моя люба кохана дитина! – скрикнула місіс Мейлі, стискаючи в своїх обіймах молоду дівчину, що похитнулась і мало не зомліла. – Ні за які скарби, ні за що в світі не відпустила б я тепер від себе мого любого друга, мою рідну любу дитину!
– О, мій любий, єдиний друже! – скрикнула Роза, притискаючись до її лона. – Найдорожчий, найдобріший в світі друже. Моє серце зомліває… я не маю сили пережити цього всього!
– Ти зазнала так багато горя, а все ж зосталася наймилішим, найдобрішим створінням у світі, що було сонячним променем для всіх своїх ближніх, – мовила місіс Мейлі, ніжно цілуючи її. – Та годі, годі-бо, моя дівчинко. Подумай краще, ким тобі доводиться цей бідний хлопчик, що прагне обійняти тебе. Глянь, глянь, моя люба, на нього.
– Тітусю, рідна тітусю! – скрикнув Олівер, охоплюючи Розу за шию своїми рученятами. – Тітусю… ні, ні, я ніколи не зватиму тебе так! Сестричко, моя люба рідна сестричко, яку моє серце одразу впізнало і яку я так полюбив! Розо, серденько моє, моя люба рідна Розо!
Хай будуть святі для нас ті сльози, що котилися з їхніх очей, і уривчасті гарячі слова, що зривалися з їхніх уст, коли вони заніміли в теплих, міцних обіймах. За ці кілька коротких хвилин вони знайшли і втратили батька, матір, сестру. Радість і горе їх злились в одній чарі, але сльози їхні не були гіркі, бо навіть горе глянуло на них з-за такого ніжного серпанку минулого, зв’язане з такими любими, теплими спогадами, що душі їхні сповнилися глибокої урочистої радості, а біль відійшов удалечінь.
Роза з Олівером пробули довго на самоті. Нарешті легенький стук у двері нагадав їм, що хтось сторонній чекає за дверима. Олівер відчинив двері і вийшов тихенько з кімнати, залишаючи місце Гаррі Мейлі.
– Я знаю все, я знаю все, моя люба Розо, – мовив Гаррі, сідаючи побіч хорошої дівчини. – Я опинився тут не випадково, – додав він по довгій мовчанці. – І дізнався я про все не допіру, а ще вчора – так, тільки вчора. Ви, мабуть, вгадали, чому я прибув? Я приїхав, щоб нагадати вам про вашу обітницю.
– Стривайте, – спинила його Роза. – Адже ж ви знаєте все?
– Усе. Ви дозволили мені повернутися до нашої розмови протягом цілого року. Так?
– Так.
– Ми умовилися, що я не буду вимагати від вас змінити ваше рішення, – провадив Гаррі, – а вислухаю мовчки все, якщо ви не відмовитесь від своєї думки. Я мав скласти до ваших ніг усю шану й добро, що дістав би на той час, але коли ви й тоді не відступилися б від свого рішення, я обіцяв ані словом, ані ділом не намагатися вплинути на нього.
– Та сама причина, що змушувала мене тоді до цього, не зникла й тепер, – твердо відповіла Роза. – Ніколи ще не відчувала я з такою силою, як ось сьогодні, своєї повинності перед тією доброю жінкою, що врятувала мене від ганьби й страждань. Це тяжка боротьба, але я пишаюся цією боротьбою; це тяжкий біль, але моє серце стерпить і його.
– Те, що розкрилось сьогодні… – почав Гаррі.
– Те, що розкрилось сьогодні, – відповіла тихо Роза, – не міняє мого становища щодо вас. Усе залишається, як і колись.
– Ви одвертаєте від мене ваше серце, Розо, – мовив її коханий.
– О, Гаррі, Гаррі! – скрикнула, ридаючи, Роза. – Коли б я могла це зробити – я б не знала цієї муки!
– То чому ж ви самі засуджуєте себе на неї? – спитав Гаррі, стискаючи її руку. – Подумайте, подумайте про те, що ви сьогодні почули!
– Що я почула! Що я почула! – скрикнула Роза. – Я почула, що цей сором так пригнобив мого батька, що він утік від людей… годі, Гаррі… вже все сказано.
– Ні, не все, не все, – мовив містер Мейлі, не випускаючи її руки. – Мої надії, мої мрії, бажання й почуття – усе, усе, за винятком мого кохання до вас, змінилося. Я не пропоную вам тепер визначного становища в легковажній блискучій юрбі, я не кличу вас до того життя облуди й лихослів’я, де чесна людина може червоніти за все, крім того, що дійсно безчесне й ганебне; ні, я кличу вас, моя кохана Розо, тільки до тихої оселі, до моєї власної оселі й мого родинного вогнища, бо, крім них, я не можу вам нічого більше дати.
– Що це значить? – прошепотіла ледве чутно Роза.
– Це значить, що, попрощавшись з вами, я твердо вирішив знищити всі ті фантастичні перепони, що начебто стоять між нами. Я вирішив, що коли моє коло не може стати вашим колом, то ваше стане моїм, і що ніхто з моїх зарозумілих ясновельможних родичів не відвернеться від вас з презирством, бо я перший одвернуся од них. І я це зробив. Ті, що відсахнулися з цієї причини від мене, відсахнулися і від вас і довели цим, що ви казали правду. Ті можновладні прихильні родичі, що всміхалися мені колись привітно, дивляться тепер на мене холодно. Але зате в найгарнішому з куточків Англії усміхаються до мене ниви, дерева гойдають привітно своїм гіллям… і там, там є моя, чуєте, моя власна проста оселя. І коли ви схочете, Розо, то я запишаюся нею в стократ більше, аніж пишався б усіма тими
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригоди Олівера Твіста», після закриття браузера.