Читати книгу - "Лялька"

— Ти ж бачиш, що старий, — відповів управитель.

— Середнього віку… — пояснив я. (Вони, їй-богу, скоро називатимуть стариками п’ятнадцятилітніх юнаків!)

— Обидві пані вдома, — сказала служниця. — Тільки до молодої пані прийшла одна дівчинка вчитися. А стара пані в своїй кімнаті.

— Ну, що ж… — пробурмотів управитель. — А втім, скажи старій пані.

Ми увійшли в кухню, де стояла балія, повна мильної води й дитячої білизни. На шворці коло каміна також сушилися дитячі спіднички, сорочечки та панчішки. (Одразу видно, що в квартирі є дитина).

З-за відхилених дверей ми почули немолодий жіночий голос:

— З управителем? Якийсь пан?.. — питала невидима дама. — Може, то Людвічок, бо якраз снився мені сьогодні…

— Заходьте, панове, — сказала служниця, відчиняючи двері в вітальню.

Вітальня була маленька, перлового кольору, меблі ясно-сині, в кутку піаніно, на обох вікнах повно білих і рожевих квітів, на стінах — репродукції Товариства красних мистецтв, на столі лампа з склом в формі тюльпана. Після похмурої, як склеп, вітальні пані Кшешовської з меблями в темних чохлах ця кімната здавалася веселою і привітною, наче тут ждали якогось гостя. Але стільці, занадто симетрично розставлені навколо стола, свідчили про те, що гість ще ие з’явився.

Через хвилину з протилежних дверей вийшла літня дама в сірій сукні. Мене вразив білий колір її волосся, що обвивало худе, але ще не старе обличчя з правильними рисами.

В них проступало щось уже знайоме мені.

Тим часом управитель застебнув на два гудзики свого поплямованого сюртука й, уклонившись з елегантністю справжнього шляхтича, сказав:

— Дозвольте, пані, відрекомендувати: пан Жецький, уповноважений нашого хазяїна, а мій колега…

Ми глянули один одному в очі. Правду кажучи, мене трохи здивувало таке приятельство. Вірський помітив це і, сміючись, додав:

— Я кажу «колега» тому, що ми, бувши за кордоном, бачили однаково цікаві речі.

— Шановний пан був за кордоном? Ви ж подумайте! — озвалася стара дама.

— В 1849 році і трохи пізніше, — пояснив я.

— А ви не зустрічалися там з Людвіком Ставським?

— Але ж, пані добродійко! — вигукнув Вірський, сміючись і кланяючись. — Пан Жецький був за кордоном тридцять років тому, а ваш зять лише чотири роки як виїхав.

Дама махнула рукою, немов одігнала муху.

— Ай справді, — сказала вона. — Що це я плету… Але я все думаю про Людвічка… Прошу сідати, панове.

Ми сіли, причому екс-дідич знов уклонився поважній дамі, а вона йому.

Аж тепер я помітив, що сіра сукня цієї дами в багатьох місцях заштопана, і дивний сум огорнув мене: ці двоє людей — в поплямованому сюртуку і заштопаній сукні — поводились з князівськими манерами. По них уже пройшов плуг часу, який все згладжує і вирівнює.

— Ви, добродію, мабуть, не знаєте про наше горе, — звернулася шановна дама до мене. — Мій зять чотири роки тому потерпів в одній дуже неприємній справі, і зовсім безневинно. Тут у Варшаві була вбита якась страшна лихварка… О господи… нема про що й говорити. Хтось із друзів попередив його, що на нього падає підозра… Хоч він нічогісінько не завинив… пане…

— Жецький, — підказав екс-дідич.

— …зовсім нічого не завинив, пане Жецький. Ну, і він, нещасний… утік за кордон. Минулого року знайшовся справжній убивця, Людвіка оголосили невинним, але що ж з того, коли він уже два роки як не пише.

Вона нахилилася до мене і прошепотіла:

— Геленка, дочка моя, пане…

— Жецький, — підказав управитель.

— …дочка моя, пане Жецький, дуже витрачається на оголошення в закордонних газетах — і ніякісінької відповіді… Жінка вона молода, пане…

— Жецький, — нагадав Вірський.

— …жінка вона молода, пане Жецький, непогана…

— Прекрасна! — з запалом підтвердив управитель.

— Колись я була трохи схожа на неї, — говорила далі шановна дама, зітхнувши, і кивнула головою екс-дідичеві. — І от моя дочка, непогана й молода, має одну дитину, а їй, може, хотілося б мати й ще… Хоч присягаюсь вам, пане Вірський, сама я ніколи від неї про це не чула ні слова. Вона мучиться мовчки, але я догадуюсь, що мучиться. Мені також було колись тридцять років.

— Кому з нас не було тридцяти років! — тяжко зітхнув управитель.

Рипнули двері, і в вітальню вбігла маленька дівчинка з в’язальними спицями в руках.

— Бабусю! — сказала вона. — Я ніяк не можу скінчити кофти для моєї ляльки…

— Гелюню! — суворо зауважила бабуся. — Ти не привіталася.

Дівчинка зробила два реверанси, на які я відповів незграбно, а пан Вірський по-графськи, і говорила далі, показуючи спиці, з яких звисав чорний виплетений квадратик.

— Бабусю, настане зима, а моїй ляльці не буде в чому вийти надвір… Бабусю, дивіться, у мене знову злізла петля… (Прекрасна дитина! Господи милосердний… чому не Стах її батько? Може б, він так не шаленів…)

Перепрошуючи нас, бабуся взяла у внучки спиці й плетиво, а в цю мить в вітальню увійшла пані Ставська.

Можу з задоволенням сказати, що я тримався з належною гідністю, а бідолашний Вірський зовсім розгубився.

Він підхопився з стільця, мов студент, застебнув сюртук ще на один гудзик, навіть почервонів, — почав бурмотіти:

— Дозвольте, пані, відрекомендувати вам: пан Жецький, уповноважений нашого хазяїна…

— Дуже приємно, — відповіла пані Ставська й, опустивши очі, вклонилася мені. Але яскравий рум’янець і тінь страху на її обличчі свідчили, що я не був приємним гостем. «Зажди-но! — подумав я і уявив собі, що на моєму місці в цій кімнаті сидить Вокульський. — Зажди-но, зараз ти впевнишся, що нас нема чого боятися».

Тим часом пані Ставська, сівши на стільці, так збентежилась, що взялася поправляти на дочці сукню. Настрій у її матері також зіпсувався, а уповноважений зовсім одурів. «Заждіть-но!» — подумав я і, прибравши якнайсуворішого виразу, спитав:

— Ви, пані, давно живете в цьому домі?

— П’ять років… — відповіла пані Ставська, червоніючи ще більше. Її мати аж здригнулась у кріслі.

— Скільки ви платите, пані?

— Двадцять п’ять карбованців на місяць… — прошепотіла молода пані. Водночас вона зблідла, почала поправляти сукню і, напевне, мимоволі з таким благанням глянула на Вірського, що… якби я був Вокульським, то зараз же почав би просити її руки!

— Ми, — промовила вона ще тихіше, — ми винні вам за липень.

Я насупився, як люцифер, увібрав в груди все повітря, яке було в кімнаті, і сказав:

— Ви нічого нам не винні… до жовтня. Якраз Стах… тобто пан Вокульський, пише мені, що це справжній грабунок — брати триста карбованців за три кімнати на цій вулиці. Пан Вокульський не може допустити такого здирства і наказав мені попередити вас, що ця квартира з жовтня найматиметься за двісті карбованців.