Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Хроніка заводного птаха 📚 - Українською

Читати книгу - "Хроніка заводного птаха"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Хроніка заводного птаха" автора Харукі Муракамі. Жанр книги: 💛 Фентезі / 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 131 132 133 ... 202
Перейти на сторінку:
води і випила ковток.

— Вам, напевне, хочеться дізнатись про гроші. Ті, що ви отримали позавчора. Так чи ні?

— Ще й як хочеться! — відповів я.

— Я готова розповісти, але може виявитися, що це буде довга історія.

— До десерту встигнете?

— Боюсь, що ні, — відповіла Мускат.

9

На дні колодязя

Коли я спускаюся металевою драбиною, прикріпленою до стіни, на дно темного колодязя, то зазвичай навпомацки шукаю бейсбольну биту, яка стоїть під стіною. Я майже підсвідомо забрав її в того парубка з футляром гітари. Як тільки в непроглядній темряві я беру її, стару, потріскану, в руки, то напрочуд заспокоююся. Крім того, вона допомагає мені зосередитися. А тому я весь час залишаю биту в колодязі. Зрештою, спускатись і підніматися з нею по драбині незручно.

Намацавши биту, я міцно, як гравець на бейсбольному майданчику, стискаю обома руками її рукоятку й переконуюся, що це моя бита. Потім ретельно перевіряю, чи не змінилося щось у цій непроглядній пітьмі. Напружую слух, набираю повітря у легені, підошвами тенісних тапочок обстежую землю під ногами, кінцем бити легенько обстукую стіну, перевіряючи на міцність. Цей звичний ритуал потрібен мені лише для заспокоєння. Дно колодязя — як морське дно. Усе тут застигло в первісному стані, ніби під великим тиском. Дні минають, але особливих змін немає.

Над головою пливе світляний кружок надвечірнього неба. Дивлячись на нього, я думаю про жовтневе надвечір’я і про світ, де живуть своїм життям люди. Під неяскравим осіннім світлом вони ходять вулицями, купують щось у крамницях, готують їжу, на електричці повертаються додому. І думають, що все це само собою зрозуміле, а може, взагалі не задумуються. Роблять це так само, як я колись. І я тоді був безіменною одиницею серед таких невизначених істот, яких називають «людьми». У промінні цього світла вони приймають одне одного, і незалежно від того, триває це вічно чи тимчасово, між ними встановлюється якась приязнь, огорнута світлом. Однак я вже до них не належу. Вони — там, на поверхні, а я — тут, на дні глибокого колодязя. Вони користуються світлом, а я його втрачаю. Іноді здається, що я не зможу повернутися в той світ, відчути спокій, який дарує світло, й узяти на руки свого м’якого кота. Від таких думок глибоко в грудях щемить тупий біль.

Поки я копирсаю гумовою підошвою тапочка м’яку землю, земні краєвиди від мене віддаляються. Відчуття реальності слабне, натомість мене огортає приязнь до колодязя. На його дні тепло й тихо, а м’якість цього підземного світу приємно діє на шкіру. Біль у грудях тане, як жмури на воді. Це місце приймає мене, а я — його. Я ще міцніше стискаю в руках биту. Зажмурюю очі, потім розплющую і піднімаю догори.

Потягнувши за мотузку, опускаю кришку колодязя (такий пристрій з блоком придумав кмітливий Цинамон), і темрява стає повною. Отвір колодязя затулено наглухо, і всередину не проникає жоден промінь світла. Не чути й вітру, що іноді сюди долинав. Тепер я остаточно відірваний від «людей». Я навіть не маю при собі кишенькового ліхтарика. Це схоже на визнання віри: я показую їм, що приймаю темряву такою, якою вона є.

Я сідаю на землю, притуляюся спиною до бетонної стіни й, затиснувши биту між ногами, заплющую очі. Прислухаюся до ударів власного серця. Звісно, немає потреби заплющувати очі в темряві. Все одно нічого не видно. Та все-таки я заплющую їх. Бо в цьому є свій сенс незалежно від того, яка навколо темрява. Я кілька разів глибоко вдихаю повітря, привчаючи тіло до темного простору, що має циліндричну форму. Тут завжди стоїть той самий запах, а повітря однаково холодить шкіру. Одного разу цей колодязь повністю засипали, але, як не дивно, повітря в ньому не змінилося — залишилося таким же вологим і так само відгонить пліснявою, як і тоді, коли я вперше сюди спустився. Тут немає ні пір року, ні навіть часу.

На ногах у мене зазвичай старі тенісні тапочки, на руці — годинник у пластмасовому корпусі — усе те саме, що й під час першого спуску в колодязь. Як і бейсбольна бита, тапочки й годинник заспокоюють мене. Я перевіряю, чи в цій темряві вони щільно прилягають до ніг і руки. Переконуюсь, що я невіддільний від самого себе. Розплющую очі й перегодом заплющую знову, щоб потроху тиск темряви в мені зрівнявся з тиском темряви навколо мене. Час минає, і невдовзі, як звичайно, я вже не можу розрізнити їх обох між собою. Я навіть не знаю, мої очі розплющені чи заплющені. Пляма на щоці поволі теплішає, і я відчуваю, як вона набирає яскраво-фіолетової синяви.

У темряві, злитій воєдино з двох різних її видів, я зосереджуюсь на плямі й думаю про ту кімнату. Намагаюсь відділитися від самого себе, як тоді, коли перебуваю наодинці з «тими жінками», вирватись зі свого незграбного тіла, що скоцюрбилося в темряві. Тепер я — лише порожній дім, запущений колодязь. Щосили стискаючи обома руками биту, я стараюсь вибратися назовні, перескочити в іншу реальність, що рухається з іншою швидкістю.

І от уже тільки одна стіна відділяє мене від тієї дивної кімнати. Я впевнений, що проникну крізь неї завдяки власним силам і за допомогою густої навколишньої темряви.

Коли я, затамувавши подих, зосереджую свою свідомість, то можу побачити, що є в тій кімнаті. Мене там нема, але я бачу готельний двокімнатний номер 208. Вікна в ньому щільно заслонено шторами, і в кімнаті дуже темно. У вазі — великий букет квітів, що наповнює приміщення важкими спокусливими пахощами. Біля входу — великий торшер. Однак лампочка в ньому погасла, як місяць з настанням ранку. Та коли я з усіх сил напружив зір, то у ледь помітному світлі, що хтозна-звідки пробилося до кімнати, проступили туманні обриси предметів. Так буває в кінотеатрі, коли звикаєш до темряви. На маленькому столику посеред кімнати — трошки надпита пляшка «Cutty Sark», там же у відерці — лід, щойно наколотий, з гострими кутами, і склянка, наповнена віскі з льодом. Холодно блищить на ньому таця з нержавіючої сталі. Котра година — невідомо. Ранок? Вечір? Чи глибока ніч? А може, тут узагалі не існує час? На ліжку в задній кімнаті лежить жінка — я чую, як шурхотить простирадло. Коли вона ворухне склянкою, я чую, як шматочки льоду стикаються між собою і видають чіткий, яскравий звук. Дрібний пилок квітів, змішаний з повітрям, зливаючись із цим звуком, тремтить

1 ... 131 132 133 ... 202
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніка заводного птаха», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хроніка заводного птаха"