Читати книгу - "Людолови. Том 2"

Свиридович скипів:

— З глузду з'їхав, старий! Стригунця на татарочку! Та хіба ти знаєш їй ціну?

— А м… мій стригунець з ханської стайні. Та з… за нього трьох баб дадуть, — крутив головою Бурдило. Свиридович лютував. Він був завзятий картяр, але п'яна упертість Бурдила позбавляла його улюбленої розваги. Дійсно, що Медже дорожча від стригунця, але ж вона йому вже обридла.

— Тисяча дзяблув! Згода! — вдарив він кулаком по столу. — Здавайте карти!

Грали довго, плутали: Медже кілька разів переходила з рук у руки. Свиридович куняв. А Бурдило вже протверезився і бачачи, що хазяїн куняє, спритно пересмикнув карти. І Медже знов дісталася йому. Тоді Бурдило кинув гру і, удаючи п'яного, виліз з-за столу.

Вранці Свиридович покликав Медже. Він лютував на себе, на гостей, на весь світ, ледве встиг похмелитися і після безсонної ночі здавався брезклим і старим.

— Поїдеш з паном Бурдилом, — похмуро кинув він. — Житимеш у нього. Будь слухняна, працюй, і взагалі…

Медже пополотніла. Бона зиркнула на Бурдила, впіймала його огидну всмішку і з жахом і розпачем кинулася до Свиридовича.

— Не продавай мене, пане! Я працювати буду, як два ішак. Я килим вмію ткати. Гарний, як у Харасан. Не продавай!

— Пізно надумалася… Треба було вчора просити. Та пан Бурдило тебе не скривдить, — буркнув він незадоволено.

Медже дивилася на Свиридовича, стискала руки під підборіддям, а губи їй кривилися гіркою всмішкою.

— Така вже тобі, татарочко, доля судилася, — солодко зашепелявив Бурдило. — Не плач. Кохала Свиридовича, покохаєш і мене. А я тобі червоні чобітки справлю. Сап'янчику. Плахту. Запаску. По-нашому причепурю.

— Візьми собі все, що я тобі подарував, — великодушно кинув і Свиридович. — Ну, довгі проводи — зайві сльози. Іди. збирай свої речі.

І коли Медже вийшла, самозакохано додав:

— Люблять мене жінки, як мухи — мед. Спочатку дряпаються, як дикі кицьки, а згодом… Ну, що ж, — чоловік я молодий, здоровий. Чого їм ще треба…

Хоч так помстився він Бурдилові за свій програш. А Медже вийшла, на ганок і знесилено притулилася до стовпа. Ще лихо. Ще неслава і мука… Тут принаймні міг її відшукати Максим, коли б роздумав одружитися з якоюсь там киянкою…

З розпачем кинулася вона до старого Ничипора, до підсусідків і челяді, всіх благала розповісти Максимові або хоча б Терешкові та іншим молодикам, що продав її осавул старому Бурдилові і що Бурдило забирає її до себе на хутір.

Потім побігла на могилку свого немовляти.

Була неділя, південь. Всі мешканці хутора вийшли проводити татарочку.

— До Києва везе тебе старий пес, — сказала їй пошепки баба Палажка.

— До який Київ? Де Сагайдак-бей? — перепитала Медже, мимоволі здригнувшись.

— А якого ще тобі треба? Один Дніпро-Славута, одне місто Київ на білому світі, - нібито образилася баба Палажка.

— Ну, годі, баби, перешіптуватися! Сідай, Медже, на коня, — по-хазяйському гукнув Свиридович.

Медже мовчки пригорнула стару бабу і стрибнула в сідло. Палажчині, слова збентежили і приголомшили її. До Києва… Туди, де Ахмет, де Максим… І, замість сліз і розпачу, бліда радість засвітилася в її очах, наче повабила її на болоті мінлива блимавка.

Дорога йшла степом. Вітер гнав рудою рівниною сухі м'ячі перекотиполя. На курганах пильною сторожею сиділи чорні граки, а в сонячному, але вже холодному повітрі пливли срібні пасма павутиння. Напівзаросла дорога яскраво зеленіла подорожником, та де-не-де стирчала на роздоріжжі підсліпувата, подзьобана віспою століть страховита кам'яна баба.

Надвечір замайоріли в далині піски дніпрових урвищ.

— Там хутір? — спитала Медже, вказуючи на ріденькі тополі і білі хати, розкидані навколо них.

Вона не йняла віри ані собі, ані Палажчиним словам.

— Як-то хутір?! Це ж Черкаси, — буркнув Кизима. — А за ними Дніпро. Байдаками дістанемося до Києва.

І не знав, не розумів, чому так світло і по-дитячому радісно всміхнулася бранка. Дев'ять днів вигрібалися навпроти води дужі молоді веслярі, і на десятий день побачили на обрії золоті куполи Печерського та Видубецького монастирів, а надвечір увійшли в гирло Почайни і пристали до берега.

У дорозі, на людях, Бурдило тримався суховато, але тільки Медже опинилася з ним віч-на-віч у хаті, як Бурдило одразу розм'як.

— Не треба! Я прохай, не треба, — відбивалася Медже від його огидних обіймів.

— Та чого ж ти, голубонько! Дай мені свої губоньки, дай оченята, — задихаючись, шепотів Бурдило і бризкав слиною.

І це сюсюкання і приказування були їй огидніші від болю, лайки і батогів. Медже здавалося, ніби якийсь велетенський смердючий спрут охопив її своїми щупальцями і крізь шкіру висмоктує її молодість, бруднить, обпльовує її, обліплює своїм драгливим слизом.

Медже рвонула і ліктем з усієї сили ударила Бурдила. Руки його враз розтулилися. Медже кинулася в куток, забилася в нього, і в темряві хижо блимали її налякані, розширені жахом зіниці. Бурдило витирав скривавлені губи й мочулясту борідку і випльовував свій останній зуб.

— От гадина! — сичав він несамовито. — Прикидалася тихенькою та лагідненькою, a така насправді звірюка. Ну, почекай!

Більш до неї він не чіплявся, але вигнав її до челядні, до джур і до сварливої завжди п'яної куховарки на найважчу і найбруднішу роботу.

Медже працювала з ранку до ночі, без відпочинку й просвітку. Надсаджуючись, тягала з криниці льодяні цебра води, мила підлоги, доїла корови, годувала свині і дробину, прала й варила. Ввечері все тіло у неї розламувалося, а ноги так набрякали, що ледве віддиралися від долівки.

Навіть у свята не було відпочинку.

Медже плакала від перевтоми і безсилого розпачу і, лягаючи спати, присягалася урвати завтра хвилинку і або відпроситися, або втекти на годину до Ахмета і до земляків.

Думку про Максима відганяла Медже, як спокусу. Вона намагалася запевнити себе, що він став їй байдужий, але вдень і вночі неясна тривога — чи то страх, чи то бажання зустрічі — томила їй серце проти волі розуму. Червоніючи і докоряючи собі самій, розпитувала вона джур і Бурдилових наймитів, де живе Сагайдак-бей, в домі якого «крутиться cтepво Максимка».

Але щоранку робота заливала її своєю повіддю, затопляла свiдомiсть, почуття часу, висмоктувала всі сили й думки, і коли Медже ставила на мисник останню миску і розвішувала на жердинах останні мокрі ганчірки, надворі вже синіла місячна зимова ніч, і нікуди була їй іти у чужому невідомому місті, де білі мазанки-хати рано заплющували зіниці, наче засипали до ранку.

І знов падала вона на ліжко з мрією хоч на мить видертися другого дня з цієї клятої хати.

Несподіваний випадок став їй у пригоді.

Бурдило поїхав до Білої Церкви, а до куховарки з'явилися родичі і заповнили кухню і