Читати книгу - "Пан Ніхто"

— Не знаю нічого кращого для відпочинку, ніж зручне крісло.

— Так, але тільки коли поблизу не буде дорогого містера Хіггінса.

Тим часом пари навколо нас розділилися, і партнери почали вихилятися один перед одним, а ми — Дороті і я — продовжували танцювати, тісно обійнявшись, і жінка в бузковому так втупила в мене свій глибокий темний погляд, що я з інстинктивного страху перед утопленням відвів очі до голих жінок, намальованих по стінах світними фарбами.

— … Обожнюю подорожі… — промовила своїм приємним мелодійним голосом Дороті. — Опинятися в місцях, які тобі ще не набридли, й залишати їх, поки вони вже не набридли…

— Чи не тому ви обрали журналістику? — запитую прозаїчно.

— Почасти так. А ви хіба не любите мандрувати?

— Дуже.

— І, певно, багато подорожуєте?

— Зовсім ні.

— Вам бракує грошей?

— Скоріше часу.

— Е, тоді це у вас не пристрасть. Людина завжди знаходить час для своїх пристрастей.

І, перехопивши знову мій погляд темними звабними безоднями своїх очей, дама в бузковому запитала:

— Яку ви маєте пристрасть, Майкле?

— Що за пристрасть?

— Оту єдину, що спопеляє.

— Хм… Колись я збирав марки… Але мушу зізнатися, це було дуже давно…

— Ви справді страхітливий брехунець, — насупилась Дороті. А вже за мить темні очі знову дивилися на мене розніжено:

— Побиваюся за такими брехунцями.

________

Тільки в Дороті була машина — майже новий темно-синій «б'юїк», — тому й роль візника випала їй. А візник й справді був потрібен, бо, хоча містер Хіггінс і містер Беррі ще трималися на ногах, це коштувало їм великих зусиль.

— Манії і фантазми… — з мукою промовив чоловік-кістяк, розлігшися на задньому сидінні. — Соціологія — це психологія суспільства, дорогий Беррі!

Беррі відповів якимсь буркотінням, що мало означати, певно, зашифрований вираз згоди.

— Треба буде при нагоді пояснити ці речі Коєву, дорогий Беррі! — далі патякає невгамовний Хіггінс. — Не гнівайтесь, Коєв, але ви потребуєте певних напучень з цього питання…

— Йому слід приїхати у ваш інститут, Хіггінсе… — проказав майже членоподільно дебелий і, вичерпавши останні сили цією довгою тирадою, задрімав біля свого кощавого колеги.

Це розкрило широкий простір для ораторських нахилів кощавого, який зайшов у довгу й плутану розмову сам з собою.

Дороті, скориставшись порожнечею нічних вулиць, вела машину з недозволеною швидкістю і так різко долала повороти, що кожної миті містер Хіггінс міг упасти з сидіння і його кістяк розсипався б на складові частини. На подив, цього, однак, не трапилося, і нам пощастило приставити обох соціологів неушкодженими до їхнього елегантного готелю.

— А тепер куди? — запитала дама в бузковому, коли ми завершили свою делікатну місію й знову сіли в машину.

— Вам у який готель? — відповів я запитанням на запитання.

— Мені в «Англетер». А вам?

— Мені… Власне, він уже не мій: завтра зранку мушу виїхати.

— Бідний мій хлопчик… — проспівала Дороті, ведучи машину. — А чому б вам не переїхати в «Англетер»?

«Бо надто дорого», — мусив би відповісти, але замість того сказав:

— Бо й там повно.

— Для вас ми знайдемо кімнату, гарантую. Покладіться на мене.

— Не знаю, як вам дякувати…

— Це ми обміркуємо пізніше, — проказала жінка й до краю натиснула на газ.

Машина зупинилась перед білим фасадом готелю «Англетер», яскраво освітленим попри пізній час. Ми вийшли, й Дороті подарувала мені останній погляд, в якому не було нічого, крім виразу легкої втоми. Подала руку й промовила машинально:

— До завтра, Майкле!

Я поволеньки рушив по Строгет уздовж шеренги вітрин, залитих холодним електричним світлом. Вулиця безлюдна, якщо не рахувати чоловіка, який так само поволі йшов слідом. За мною стежать. І цілий день за мною стежили. На вулицях і в барах, пішки й у машинах. Питання: доки?

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Долинув сухий автоматичний постріл. Потім — два постріли, один за одним, далі — ще два.

«Значить, отих, нагорі, ще не знешкодили, — здогадався я раптом. — А я думав, що все вже скінчилося».

«Оті, нагорі» залягли у маленькій улоговині на самому вершечку пагорба, і я це добре знав, бо кожен метр навколо у цій пустельній місцевості мені знайомий. Вони б'ють одиночними пострілами в акацієвий гайок, де ми причаїлися. Власне, це навіть не гайок, а жалюгідна купка посірілої зелені серед урвищ, нікчемний залишок колишніх спроб закріпити схили пагорба. І ми троє лежимо під цим ненадійним і майже уявним прикриттям з колючих гілок і рідкого листя, а ті зверху тренуються у стрільбі по наших головах.

Фактично вони оточені, бо вихід з другого боку кам'янистої вершини теж закрили троє наших. Але злочинець готовий на божевільний крок саме тоді, коли потрапляє в оточення, і нема чого дивуватися, що вони, готуючись до прориву, зверху прострілюють гайок. — Треба перебігти он до того каменя й кинути одне-два яйця їм у гніздо, — озвався Любо Ангелов, відомий більше під прізвиськом «Любо Диявол».

Любо говорить у неозначеній особі, але його слова стосуються мене, бо сам він поранений в ноги, а в Стефана так поцілили, що він не може підвестися і навряд чи коли підведеться…

— Треба перебігти до того каменя… — повторює Любо.

Любо говорить саме про цей камінь не тому, що його можна використати як прикриття, а тому, що тільки звідти можна закинути гранату у вороже гніздо. Що ж до укриття, то воно взагалі відсутнє у краєвиді. Скеляста спина пагорба зводиться вгору, пустельна і страшна, попелясто-сіра під безбарвним розпеченим небом. Треба пробігти по тому зловісному схилу, над яким свистять кулі, й лишитися живим. Треба поминути цю смугу смерті й уціліти. А коли впадеш… що ж, ти не перший, хто наклав головою… важливо тільки не впасти до того, як жбурнеш гранату…

Знову забахкали постріли, рідкі й уривчасті, бо ті, нагорі, певно, бережуть набої. Спробував звестися на ноги, але ноги важкі, неначе налиті свинцем, і я прекрасно знаю, що це свинець страху. «Нумо, Еміле, твоя черга, мій хлопче!» — кажу сам собі, як завжди у таких випадках, аби переконати, що це всього лише маленьке чергове випробування. Піднімаюсь відчайдушним зусиллям волі… І прокидаюсь.

Зловісну канонаду в моєму передранковому сні викликала, певно, відчинена стулка вікна, яку шарпає вітер. У цьому місті конгрес вітрів, на відміну від соціологічного симпозіуму, триває цілорічно. Тут дме з усіх боків і в будь-який час доби, так що коли б ці вихори випадково припинилися на мить, датчани, мабуть, відчули б таку ж тривогу, яку відчувають інші люди перед ураганом.

Я закріпив стулку вікна передбаченим для цього гачком й лишився подихати