Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

Навесні 2014 року Росія запропонувала великим державам сісти, як у Ялті 1945 року, за стіл переговорів і відродити поділ світу на сфери впливу. Російські лідери мріють зустрітися з європейськими та американськими лідерами і, розклавши на столі мапу, «поділити Європу в ялтинському стилі або стилі Молотова-Ріббентропа». «З точки зору Росії, — вважає російський військовий експерт Павєл Фєльґєнґауер, — мусить бути карта і лінія на карті»; мало того, «їм би хотілося таємного додатку»[998].

Як зазначав глава польського МЗС Сікорський, «Путін хоче, щоби Польща ввела в Україну війська [...] Це була одна з перших фраз, яку Путін сказав моєму прем’єр-міністрові Дональдові Туску, коли той відвідав Москву. Далі він заявив, що Україна є штучною державою, і що Львів — це польське місто, і чому б нам просто не владнати цього разом». Сікорський продовжував: «Тому Кремль закинув у Варшаві вудку, запропонувавши Польщі устами спікера російського парламенту клоуна Жиріновського п’ять областей Західної України. У Варшаві були переконані: це послання було пробною кулею найбільш сокровенних кіл Кремля»[999]. Не дивно, що Польща відхилила цю пропозицію.

У Кремлі переконані, що Росія — єдина справжня суверенна країна в пострадянській Євразії, тому інші держави, особливо «штучна» Україна, потребують патерналістського піклування про них з боку «старшого брата». Росія, опанувавши неросійські держави регіону, стабілізувала би Євразію, а отже, припинила нову «холодну війну» між Росією та Заходом[1000]. Гілл, характеризуючи російського лідера як «практикуючого адепта realpolitik у її найбільш очевидній формі», пише про те, «чого насправді хоче Путін»[1001]:

1. Поваги до Росії у старомодному розумінні цього терміну як схиляння перед сильним.

2. Повернення в минуле, до «Ялти» 1945 року, «наполягаючи на новому розподілі сфер впливу».

3. Щоб російська сфера впливу збігалася з історичними кордонами Російської імперії та СРСР (без Західної України), де Росія утримуватиме монополію на владу.

4. Щоб Росія була єдиною країною в Євразії з унікальною православною та культурною цивілізацією, імперською історією й міцною економікою, а також здатністю захищати свою територіальну цілісність та демонструвати силу.

5. Щоб усі колишні радянські республіки були «придатками Росії», які «мусять демонструвати вірність Москві».

Щоб у процесі пошуку «Ялти-2» Росії дозволили відкинути домовленості, досягнуті після закінчення «холодної війни», слідувати традиційній радянській політиці розмежування США та Європи й шукати нового європейського порядку, керованого великими державами, а також покінчити з американським однополярним світом.

Росія прагне до «великої угоди» з США, в якій буде переглянуто статус-кво, досягнутий після розвалу комуністичного блоку, і задля цього намагається підірвати НАТО та ЄС. На початку 2016 року західні політики раптом згадали про ці плани, звинувативши Росію в невибірковому бомбардуванні цивільних цілей у Сирії задля створення масового потоку біженців. Наплив іммігрантів до Європи мав би призвести до виснаження європейських ресурсів і збільшення підтримки виборцями антиєвропейських ультраправих партій, деякі з яких, скажімо Національний фронт у Франції, фінансує Кремль. Пропозиції Росії щодо нового європейського договору про колективну безпеку передбачають створення «парасолькової» ради з НАТО, ЄС, ОБСЄ та Договору про колективну безпеку СНД, що покінчило б з домінуванням НАТО в Європі й дало б Росії змогу просувати свій порядок денний у сфері європейської безпеки[1002]. Визнавши російську зону «привілейованих інтересів», Захід більше втручався б у справи «Євразії», заохочуючи поширення демократії та розширення НАТО і ЄС.

Неофіційні російські націоналісти, які вирушили на Донбас для участі у путінській гібридній війні, очікували на анексію (з їхньої точки зору — «возз’єднання») цього регіону та інших шести областей уявної «Новоросії»; інакше кажучи, вони були переконані, що російський уряд діятиме тут так само, як і у Криму. Навесні 2014 року проросійські юрми в Харкові, Одесі та інших містах на сході й півдні України, хоча й не мали більшості та значної підтримки в суспільстві, також очікували, що після Криму російська анексія пошириться і на їхні регіони. Записи переговорів Ґлазьєва й Затуліна у лютому-березні 2014 року свідчать про міру втручання Путіна в Україні. «У мене прямий наказ від керівництва [Кремля] — піднімати людей на Україні, там, де ми зможемо», — каже Ґлазьєв, додаючи: «Президент [Путін] указ [про військове втручання в Україні] уже підписав. Операція почалася». Протестувальники за підтримки офіцерів російської розвідки мали захопити адміністративні будівлі, змусити місцевих чиновників оголосити про свою лояльність до Росії та закликати до її втручання[1003].