Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

class="book">Гібридні війни вимагають імітації місцевої підтримки, яка маскує зовнішнє втручання іноземної країни, проте навіть такої декорації на сході та півдні України поза межами Донбасу забракло. Ґлазьєв скаржився на невелику кількість протестувальників, які вийшли на вулиці в шести областях поза Донбасом. «Чому Запоріжжя мовчить?» «Де вони? Де козаки?» — запитує Ґлазьєв. У його рідному Запоріжжі зібралися мізерні 1500 прихильників Росії, та й вони хутко розійшлися після того, як скуштували яєць і борошна від набагато численнішої проукраїнської юрби.

Путін не приєднав Донбасу та інших областей, які відносив до «Новоросії», з двох причин. По-перше, такий крок означав би, що він не зможе більше приховувати втручання Росії за рахунок гібридної війни. Їхня анексія трактувалася б Заходом так само, як і загарбання Криму. Друге вторгнення та анексія української території запустили б механізм жорстких міжнародних санкцій і зумовили б труднощі для західних політиків, які намагаються протидіяти наданню військової допомоги Україні.

У восьми областях сходу та півдня України, незграбно названих Путіним «Новоросією», підтримка населенням чужоземної інтервенції виявилася нижчою, ніж очікували у Москві, навіть на терені найбільш проросійських Донецької та Луганської областей. Ключовими відмінностями Донбасу від інших регіонів були не суспільні вподобання, а позиція його еліт та силовиків навесні 2014 року. Місцеві можновладці не проявили достатнього патріотизму, бодай із прагматичних міркувань, а силовики демонстрували таку ж низьку лояльність до Києва, як і в Криму. В Одесі, Херсоні та Миколаєві відмінність ситуації була обумовлена ще й віддаленістю від російського кордону.

Залишаючи Донбас у складі України, Росія змушувала Київ обрати один із п’яти варіантів:

(1) Погодитися з вимогою надати автономію нині окупованим РФ районам Донбасу, які управляються через маріонеткові «ДНР» і «ЛНР». Це повернуло б проросійськи налаштованих виборців до українського електорального поля, з огляду на що цей сценарій підтримує політичний альянс Бойка-Рабіновича. Останні також домагаються відмови від курсу на членство України в НАТО і ЄС на користь нейтрального статусу. Ці політики, втім, не спроможні відповісти на питання, яким чином нейтралітет (або «позаблоковий статус», який просував Янукович) захистив Україну 2014 року. Підваріантом було б досягнення компромісу з Москвою шляхом визнання її «суверенітету» над Кримом в обмін на те, що російські окупаційні війська та адміністрація повністю залишать Донбас. Цю ідею в коментарі “The Wall Street Journal” у 2016 році озвучив український олігарх Віктор Пінчук[1004]; її повторили російські перемовники у Тристоронній контактній групі зі врегулювання ситуації на сході України представникові України Євгену Марчуку в листопаді 2018 року[1005].

У Москві, імовірно, також мають надію, що Юлія Тимошенко є тим політиком, з яким можна домовлятися про певну угоду, враховуючи досвід укладання газового контракту 2009 року. За даними опитування, проведеного у серпні 2018 року, 46,5% українців вірили, що фаворитом РФ на майбутніх президентських виборах є Юрій Бойко, 37,9% вважали таким Вадима Рабіновича, а 28,4% — Тимошенко (приблизно стільки ж, 28,7%, навпаки, висловили думку, що вона є небажаним для Росії кандидатом)[1006].

(2) Розпочати воєнну кампанію задля повернення територій, контрольованих російськими маріонетками. Деяка частка українських виборців була готова підтримати цю опцію, зокрема, якщо перемогу на президентських виборах 2019 року здобув би колишній міністр оборони України Анатолій Гриценко. Подібний сценарій намагався реалізувати у Південній Осетії в серпні 2008 року грузинський президент Міхеіл Саакашвілі, що безпосередньо передувало російсько-грузинській «п’ятиденній війні» та окупації Південної Осетії й Абхазії з боку РФ. Спроба України повернути захоплені Росією та проросійськими колаборантами райони Донбасу також могла б призвести до прямого зіткнення з армією РФ, як уже було в серпні 2014 та січні 2015 року. Путін прагне збереження контролю над російсько-українським кордоном саме для того, щоб гарантувати захист своїх маріонеток із «ДНР» та «ЛНР», які існують лише завдяки російському військово-технічному та фінансовому забезпеченню. Так звані «1-й армійський корпус ДНР» та «2-й армійський корпус ЛНР», які разом налічують 35 тис. бойовиків, перебувають під командуванням офіцерів ГРУ та де-факто підпорядковані Південному військовому округу Росії.

(3) Домовитися про введення до зони бойових дій миротворчих сил ООН. Україна та уряди західних країн підтримують такий варіант розвитку подій, наполягаючи, що миротворці обов’язково мають бути розміщені й на російсько-українському кордоні. Натомість Путін хоче, щоб вони, якщо і з’являться на Донбасі, перебували лише на лінії зіткнення. У цьому Путін слідує прикладу Єльцина, який свого часу домігся введення російських «миротворчих» контингентів на території уздовж ліній зіткнення у Молдові та Грузії. Саме присутність «миротворців» РФ на десятиліття заблокувала розв’язання заморожених конфліктів у цих країнах.

(4) Залишити конфлікт на Донбасі у тому вигляді, в якому він є зараз, бо перша і друга з попередніх альтернатив є ще гіршими. За час президентства Петра Порошенка Україна створила потужну армію, здатну запобігти чи протидіяти широкомасштабному російському вторгненню та забезпечувати ефективний контроль над районами Донбасу, звільненими від окупаційних військ. Україна не без успіху позивається проти РФ до низки міжнародних судів за порушення прав людини та незаконне привласнення ресурсів на загарбаних територіях. За відсутності голосів значної частини проросійських виборців, які проживають на цих територіях, Україна може цілком розраховувати на обрання проєвропейського президента та парламентської більшості, що стане запорукою незмінності її євроінтеграційного курсу принаймні до 2024 року.

(5) Відмовитися, принаймні на досить тривалий період, від ідеї повернення районів, нині окупованих РФ. Цю опцію підтримують деякі мешканці Західної України, зокрема письменники Юрій Андрухович та Микола Рябчук. Загалом 44% громадян України підтримують винесення питання про майбутній статус так званих «окремих районів Донецької та Луганської областей» (ОРДЛО) на загальнонаціональний референдум