Читати книгу - "Коли курява спаде"

— Так, у мене є ворог і я зустрівся з убивцею, — відказав я.

Думаю, мені непогано вдалося показати себе, інакше вона б не почала стогнати піді мною, як ніколи не робила раніше:

— Тримай мене! Стисни мене до болю! Я хочу зникнути, хочу не бути!

Потім її не стало й мене не стало. Ми обоє перетворилися на невагомі хмаринки й полетіли на небо.

Уранці вона прокинулась першою. Вона зіперлась однією рукою на подушку й почала очима вивчати мене. Я ж тільки міг спитати в неї (і повинен був спитати в неї): хто я і де я? Вона по черзі відповіла на ці питання. Потім голосно засміялась і сказала:

— Коли ти спиш, ти зовсім не схожий на дурня, але як тільки прокинешся, відразу набуваєш дурнуватого вигляду.

Щодо цього питання, я нічого не міг їй сказати, адже я не міг бачити себе, коли сплю.

З дому приїхав посланець із листом, у якому говорилося, що мій старший брат уже повернувся, тож мене також кликали повертатися.

Управитель заявив, що хоче зостатися тут і доводити все до ладу замість мене. Я залишив йому озброєних охоронців. Санг'є Дролма також хотіла повертатися.

— Скучила за сріблярем? — спитав я її.

— Він — мій чоловік, — була її відповідь.

— Їдь одвідай його? а потім повертайся сюди? адже управителю потрібен помічник.

Дролма нічого не відповіла, але я бачив, що вона сама не знає, слід їй повертатися сюди чи ні. Вона не знала, бути їй дружиною срібляра чи помічницею управителя. Я не хотів багато розводитись про це. Я вважав, що це — справа срібляра, адже Дролма тепер спить із ним, і мене ця справа не стосується.

Після такої тривалої відсутності вдома, я повинен був підготувати подарунок кожному члену родини. Батькові, матері й брату — це само собою, але навіть для Янгджоми я взяв пару дорогоцінних сережок і, звичайно ж, для служниці, яку також звали Тхарна. Коли я готував подарунки, управитель водив мене з комори в комору, і тоді я дізнався, яким багатим став. На підготовку подарунків і складання в валізи срібних монет і злитків срібла пішло два-три дні. Останнього дня я хотів ще пройтися скрізь і ноги привели мене знову на ту вулицю. За останні дні я майже забув про месника родини Мерці, однак тепер увійшов до його корчми, кинув на стіл великого срібняка й сказав: «Горілки!»

Корчмар приніс глек із горілкою.

Я випив дві піали горілки. Він мовчав. Тільки коли я вже збирався йти, він промовив:

— Від мого брата ще немає ніяких новин.

Я трохи постояв, зразу не знаючи, що сказати. Зрештою, я вирішив заспокоїти його:

— Можливо, він не знає, чи слід накладати руки на теперішнього туси Мерці, чи на майбутнього.

— Можливо, що й так, — пробурмотів корчмар.

— Це — дійсно важко, але іншого виходу немає — ви ж уже заклялися перед втечею. Тож тепер він повинен убити хоча б одного.

— Однак навіщо матері було потрібно, щоб клялися сини? — спитав корчмар.

Це питання виглядало простим, але якщо уважно подумати, то воно таким не було. Я, наприклад, не міг на нього відповісти. Однак я був радий з того, що так спокійно поводився в присутності вбивці.

— Завтра я їду, — сказав я йому.

— Ти його побачиш?

— Твого брата?

— Так, його.

— Краще мені його не бачити.

Додому ми поверталися дуже швидко. Не тому, що я підганяв, а тому що слуги самі поспішали. Я ж, оскільки не був жорстоким правителем, не вимагав від них зменшити швидкість.

Зазвичай людина, яка досягла успіху в справах десь поза домом, повертаючись, не поспішає, адже знає, що на неї чекають і її виглядають.

На початку четвертого дня ми піднялися на останній гірський перевал і здалеку побачили замок туси Мерці.

Якщо подивитись униз, то погляду спочатку відкриваються кипариси, що окремими купками стоять то там, то тут у долині, від чого берег річки видається пустим і широким. А вже за ними колишеться на вітрі ячмінь. Замок звідси схожий на величезний острів, що тихо височіє на хвилях ячменю.