Читати книгу - "Діти капітана Гранта, Жуль Верн"

- Як? Попри війну з тубільцями? - спитала леді Гелена.

- Англійці, пані, приділяють війні багато уваги. Але вони б’ються й влаштовують виставки водночас. Це їх анітрохи не турбує. Вони навіть прокладають залізницю під пострілами новозеландців. Залізниці з Дрюрі і з Мере-Мере в провінції Окленд перетинають головні пункти, захоплені повстанцями. Я не маю сумніву, що робітники, котрі працюють на коліях, стріляють в тубільців з паровозів.

- А до чого призвела ця нескінченна війна? - спитав Джон Манглс.

- Ось уже шість місяців, як ми покинули Європу,- відповів Паганель,- і я не знаю, що сталося за цей час; мені відомо лише кілька фактів, про які я читав у меріборських та сеймурських газетах, переїжджаючи через Австралію. Тоді на острові Іка-на-Мауї точилися запеклі бої.

- А коли почалася війна? - поцікавилась Мері Грант

- Ви, люба міс, мабуть, хочете спитати, коли вона поновилася,- мовив Паганель,- бо ж перше повстання мало місце ще 1845 року. Ця війна поновилася в 1863 році, але задовго перед тим маорійці готувалися скинути ярмо англійського панування. Тубільна національна партія провадила активну пропаганду за вибори маорійського ватажка. Вони хотіли зробити старого Потатау королем Нової Зеландії, а його селище, що лежало між річками Ваїкато і Вайпа, оголосити столицею нового королівства. Цей Потатау був скорше лукавий, ніж хоробрий, старий, але він мав розумного енергійного першого радника з племені нгатіхахуа, яке перед чужоземною окупацією жило на Оклендському перешийку. Цей радник, на ймення Вільям Томсон, став привідцею війни за незалежність. Він дуже вправно організував військові маорійські загони. Навчений ним ватажок з провінції Таранакі об’єднав під гаслом боротьби за національну свободу кілька окремих племен; інший ватажок, з Ваїкато, заснував товариство «Земельна ліга», що мало на меті не дозволяти тубільцям продавати землю англійському урядові. Відбувалися бенкети, як в цивілізованих країнах, що упереджали революційне повстання. Англійські газети почали подавати тривожні звістки, і уряд серйозно занепокоївся діяльністю «Земельної ліги». Одним словом, панувало загальне збудження, міна готова була от-от вибухнути. Невистачало тільки іскри чи скорше зіткнення протилежних інтересів, аби стався вибух.

- І він... стався? - спитав Гленарван.

- Так, 1860 року,- відповів Паганель,- в провінції Таранакі, на південно-західному побережжі Іка-на-Мауї. Один тубілець, котрий посідав шістсот акрів землі поблизу Нью-Плімута, продав їх англійському урядові. Та коли землеміри прийшли обміряти продану землю, Кінгі, ватажок племені, рішуче виявив свою незгоду. На ділянці, за яку він змагався, Кінгі збудував табір і захистив його високою обгородою. За кілька днів полковник Гольд, на чолі свого війська, здобув штурмом цей табір, і того самого дня пролунав перший постріл національної війни.

- А вони численні, ці маорійці? - спитав Джон Манглс.

- Протягом останнього століття маорійське населення дуже порідшало,- відповів географ.- В 1769 році Кук нараховував їх до чотирьохсот тисяч. А за переписом 1845 року, що його запровадив Комітет захисту тубільців, це число впало до ста дев’яти тисяч. Повсякчасні знущання англійських «просвітителів», завезена ними горілка, різні хвороби вигубили чимало тубільців; але на обох островах залишається все ж таки дев’яносто тисяч маорійців і серед них - тридцять тисяч воїнів, котрі ще довгий час завдаватимуть поразки англійському війську.

- Хіба до цього часу повстанці перемагали? - спитала Гелена.

- Так, пані; навіть у самих англійців відвага ворога не раз викликала захват. Новозеландці ведуть партизанську війну, роблять наскоки, нападають на невеликі загони, грабують маєтки англійських колоністів. Генерал Камерон почував себе дуже незатишно в цій країні, де за кожним кущем ховалася засідка. 1863 року, після довгої і кривавої баталії, маорійці посіли важливу, добре укріплену позицію в районі верхоріччя Ваїкато, біля останніх уступів довгого ланцюга стрімких горбків, захистивши себе трьома оборонними лініями. Тубільні віщуни закликали все маорійське населення повстати на захист рідної землі й обіцяли винищити до ноги «пакекас», тобто білих. Три тисячі англійців під командою генерала Камерона билися проти маорійців і нещадно розправлялися з ними, відтоді як ті по-звірячому замордували капітана Спрента. Криваві сутички тривалії іноді по дванадцять годин поспіль, але маорійці не відступали перед європейськими гарматами. Осередком незалежної національної армії було войовниче плем’я ваїкато, очолюване Вільямом Томсоном. Цей тубільний генерал мав під своєю командою спочатку дві тисячі п’ятсот воїнів, потім вісім тисяч; підданці двох грізних ватажків Шонгі й Гекі прийшли йому на допомогу. Жінки в цій священній війні самовіддано боролися поруч з чоловіками. Але сила не завжди на боці правого діла. Після запеклих боїв генерал Камерон усе ж підкорив округу Ваїкато, але то був уже спустошений і знелюднений край, бо відтіль порозбігалися геть усі маорійці. Ця війна дала свідчення високого героїзму. Так чотириста маорійців, замкнені в фортеці Оракай, під облогою тисячного англійського війська, очолюваного бригадним генералом Кареєм, дарма що конали з голоду й спраги, відмовились здатися в полон. А потім, якось опівдні, вони проклали собі шлях через позиції дуже поріділого в боях сорокового полку й зникли в болотах.

- Що ж,- запитав Джон Манглс,- підкорення округи Ваїкато припинило цю криваву війну?

- Ні, мій друже,- відповів Паганель,- англійці вирішили йти на провінцію Таранакі й стати облогою навколо Матаїтави, фортеці Вільяма Томсона. Але ця перемога коштуватиме їм чималих втрат. Покидаючй Париж, я довідався з газет, що плем’я Таранга скорилося губернаторові й генералові, котрі залишили йому три чверті їхньої землі. Повідомляли також, що ладен здатися й головний ватажок повстання Вільям Томсон, але австралійські газети не ствердили цих чуток, скорше навпаки. Отже маорійці, цілком можливо, готуються тепер до нового дужого опору англійцям.

- Як на вашу думку, Паганелю,- спитав Гленарван,- ця боротьба відбуватиметься на терені провінцій Таранакі й Окленд?

- Гадаю, що так.

- І це - самі ті місця, куди ми потрапили через аварію «Макарі»?

- Саме вони. Ми пристали до берега за кілька миль від гавані Кавгіа, де, мабуть, ще й досі має в повітрі національний маорійський стяг.

- Тоді нам слід іти на північ,- сказав Гленарван.

- Це справді найрозважливіше,- погодився Паганель.- Новозеландці шалено ненавидять європейців, надто англійців. Краще не потрапляти