Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

— Ні.

— Від виснаження крові. «Асунсьйон» може потребувати нових дітей для поповнення лав. Свіжої крові.

Пі кинув палицю на землю. Він утратив холоднокровність.

— «Асунсьйон» щороку набирає нових дітей. Від добровольців. Ваші історії про викрадення не мають ніякого підґрунтя.

— Соmmunidad могла відчути потребу у специфічних дітях. У дітях, обдарованих специфічним голосом. У дітях, яких для них відбирали хормейстери, такі як Ґетц або Манурі.

— Ви марите.

Каздан ступив крок уперед.

— Ні. Й тобі це відомо, але ти умисне напускаєш нам туману у вічі!

— Я знаю, де тебе бачив, — сказав Пі, примружуючи очі. — Авжеж, я тебе знав…

— Божевільні вбивці з «Колонії» наводять лад у своєму домі, Форжера! Вони бояться. І вбивають, щоб примусити людей мовчати. Тих людей, які щось про них знають! Щось таке, про що знаєш і ти!

— Ти назвав мене Форжера… Колись і справді мене так звали. А ти, ти…

— Вони вбивають поза своєю територією, і це їхня помилка. Бо вбивства відбулись у Франції, а це наша країна, ти зрозумів?

— Камерун. Тисяча дев’ятсот шістдесят другий рік.

— Коли такі мерзотники, як ти, вже не зможуть отруювати нам життя?

— Я впізнав тебе, — прошепотів Пі. — Ти той самий сучий син, який…

Вірменин вихопив пістолет і тицьнув його дулом у груди старому.

— Каздане, не треба!

Волокін стрибнув до нього. Гуркіт пострілу примусив його закам’яніти на місці. Перед очима повільно розгорталася сцена. Падаючи, генерал зачепив дерево. Обкрутився від удару об стовбур і впав обличчям у багнюку. Гуси розбіглися на всі боки, по обох берегах струмка. Каздан ступив крок уперед і вистрелив іще раз. У потилицю.

Волокін схопив вірменина за плече. Він заволав, намагаючись перекричати гусей:

— Ви збожеволіли?! Що відбувається?!

Каздан вирвався з його рук і став на одне коліно.

Він підібрав на землі стріляні гільзи. Потім одягнув рукавичку й занурив пальці в гарячу рану. Він шукав кулі, які пробили генералові серце та спинний мозок.

Волокін поточився назад, хлюпаючи ногами по багнюці й тихо повторюючи:

— Що відбувається?

Потім почув дивні звуки, що лунали в пороховому смороді.

Каздан плакав гарячими слізьми.

66

— Ліонель Каздан помер 23 серпня 1962 року. У засідці біля Бафанґа, на захід від Камеруну. Йому було дев’ятнадцять років.

— А хто ви?

— Я відкрив Африку 1962 року. Мені було сімнадцять. Ти пригадуєш, що робив у цьому віці? Щодо мене, то я вигострював свої мрії, як вигострюють ніж. Мальро.[90] Кессель[91]. Сандрар.[92] Пригоди, бурхлива діяльність, битви, але й слова, якими все це можна описати. Я хотів стати письменником. Спочатку бурхливе життя, а потім книжки, в яких воно буде описане. Я пішов добровольцем в армію, більше думаючи про Рембо, аніж про де Голля, й переконуючи себе, що для того, аби писати, треба спочатку жити. А щоб жити, треба спочатку вмерти. Під кулями. Під сонцем. Під хмарами москітів.

Каздан говорив безвиразним голосом. Його нерухомий погляд був прикутий до панелі приладів. Волокін вів машину, поки вони їхали до першого майданчика біля автостради. Тепер мотор був заглушений. У салоні — собачий холод. Дощ почався знову, його бризки легенько й ритмічно стукотіли об скло. Росіянин сам не знав, де вони перебувають.

— Дайте відповідь на моє запитання: хто ви такий?

Каздан, здавалося, його не почув.

— Коли я прибув до Яунде,[93] то не відчував, що я за кордоном. То була Франція, але в якійсь дивній версії. Там були французькі марки, французька пошта й телеграф, школа та шкільні вчителі. Проте все це було червоне, поламане, зношене й витерте до рубця. То була Франція, але вивернута, мов рукавичка, Франція, що виставила нутрощі на сонце. То був трагічний фарс, у якому істинна сутність людини вистрибувала оголеною назовні.

Після кількох тижнів постою нас відправили в гарнізон Кутаби, на північний схід, туди, де було особливо спекотно. Я міг би годинами розповідати тобі про красу тамтешнього краєвиду. А також про красу нашого війська. Про зелений колір нашої уніформи, що так контрастував із червоним тропічним ґрунтом. То був сімнадцятий батальйон морської піхоти… Ми були хоробрі. Ми були героями. Злиті з тією сонячною землею… Я не розповідатиму тобі про тодішню політичну ситуацію. Одне слово, Камерун було повернено його народові. Колонії настав кінець. Але порядок там іще не навели. Перш ніж вирушити додому, ми мали очистити країну від повстанців, хлопців із Народного союзу Камеруну, щоб залишити територію чистою для Аїджо, президента, «друга Франції». Щоб він міг і далі готувати для нас суп.

Проблема полягала в тому, що, офіційно кажучи, ми не мали права там перебувати. Ти можеш понишпорити в архівах, але не знайдеш там жодного повідомлення, жодного бюлетеня про наші дії. Нам більше не віддавали письмових наказів. Було заборонено підіймати французький прапор. Заборонено розмовляти з представниками преси. Заборонено застосовувати такі слова, як: «координати», «сектор» та інші. Але роботу треба було зробити. Перед нами стояло два завдання. Знищити сили повстанців. Вивести населення на правильну дорогу. Йшлося про тих селян, які співчували партизанам.

Спочатку ми виконували операції, що не становили особливої небезпеки. Охороняли залізницю. Супроводжували обози з товарами. Ми були однією командою. Двісті чоловік, готових виконати будь-яку місію. Потім ми пройшли понад озером Баленґ, аж поки заглибились у інфернальний трикутник, позначений трьома містами: Бафуссам, Дшанґ і Бафанґ. Спочатку ми пересувалися дорогами на бронетранспортерах. Потім перед нами було поставлено