Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

Ми холонули від страху, але з нами була зброя, і з нею ми почувалися дуже сильними. У лісі було так само. 3 одного боку, не можна було уявити собі нічого більш гнітючого, аніж те вологе й темне середовище, яке кишіло мурахами та повстанцями, що уявляли себе непереможними завдяки своєму чаклунству. З другого боку, ліс був чудовий. Коли з настанням ночі ми розбивали табір, було щось феєричне в тих прогалинах між листям, у тих світлячках, що літали повсюди, в тих пахощах, які струменіли від землі…

Невдовзі ми зрозуміли, з ким маємо справу. Маю на увазі наших командирів. Повстанців ми ніколи не бачили. Проте Лефевр, наш командир, і Форжера, його заступник, почали їх знаходити. Ті два мерзотники щойно винесли ноги з Алжиру й були одержимі «кампанією пацифікації», яку треба проводити в селах. То був евфемізм для каральних заходів, мета яких — тероризувати населення й відбити в нього бажання допомагати повстанцям. Застосовуючи простий метод. У кожному селі ми повинні були вбивати, руйнувати, палити. Ми мали справу лише з неозброєним цивільним населенням. З жінками, дітьми, старими. Це було гидко.

Обидва наші офіцери були схиблені на тортурах. В одному населеному пункті, вже не пам’ятаю його назви, вони організували так званий ОЦО, «Операційний центр оборони».

Насправді то був центр, у якому проводилися допити. Вони застосовували портативний електрогенератор, що працював на дизельному паливі й забезпечував енергією нашу радіостанцію. Ніколи не забуду запаху підгорілого м’яса. І зойків, якими він супроводжувався…

Але то було ще не все. Молоді новобранці відчули смак до того свинства. Людина — це гидь.

А якщо не гидь, то боягуз. Навіть ті, хто не хотів брати участь у цій грі, не могли від неї відмовитися зі страху перед репресіями. Ми поступово перетворювалися на звірів. Щось подібне до сп’яніння вдарило нам у голову. А також дивне прояснення свідомості, що робило нас хворими. І ще лютішими. У певному розумінні, ми зненавиділи своїх жертв. Зненавиділи підлих селюків, які співпрацювали з нашим ворогом. Ми зненавиділи Африку. Ми зненавиділи дощ, який усе лив…

Я почав думати про дезертирство. Це не здавалося дуже складною справою. Знайти провідника. Десь дістати цивільний одяг. Утекти в ліс. За кілька днів я зміг би дістатися до Нігерії. Але то була б утеча. Неможливо. Я повинен зупинити цю машину. Звільнити інших з-під влади двох психопатів. Я повинен урятувати чорношкірих. Я міг собі уявити тільки одне рішення: порішити мерзотників, які були нашими командирами. День за днем я снував такі плани. І навіть не помічав, що відбувалося зі мною й навколо мене. Я нищив, руйнував, грабував… Але високо тримав голову. Завдяки своєму проекту. Я зупиню це безумство. Я врятую Африку!

Але саме тоді ми потрапили в засідку. За десять кілометрів від Бафанґа. У густих джунглях. Пролунали перші постріли. Проте через дощ ми їх не почули. Я побачив, як розривається листя. Шматки кори з’явились у струмочках води — й один чоловік упав, попереду мене. Ліонель Каздан, маленький вірменин, чоловік глибоко релігійний, який не розмовляв уже кілька тижнів. Хлопець мого віку, з круглими очима, який, здавалося, щодня чекав Страшного Суду. Саме про це я тоді подумав. Перебуваючи під обстрілом, сказав собі: «Оце воно і є. Бог нарешті втратив терпіння. Ось тепер усе й станеться».

Крізь лопотіння дощу Лефевр і Форжера викрикували накази. Люди намагалися заховатися, тоді як згори на нас падав дощ із крапель і куль, із води й заліза. Я був наче паралізований. Не рухався. Опустившись на одне коліно біля Каздана, я дивився смерті у вічі й чекав, коли вона забере й мене.

Але я тоді не помер. Кулі свистіли. Дощ лопотів. А я залишався там, неушкоджений. І тоді я зрозумів істину. Я належав до плану Бога. Він нас карав, але він також давав мені нагоду здійснити свою помсту. Тіло Каздана було на моїх руках. Його папери — в кишені його куртки. Можливість утекти й урятуватися під іншим ім’ям. Я обшукав тіло. Знайшов його гаман. Там було все. Посвідчення особи. Військові документи. Сімейні фотографії. Все. Я забрав його папери й переніс тіло в безпечне місце. Там нарешті я опинився поза зоною обстрілу. Але я вже був не тим, ким був раніше. Я вже не був Етьєном Жюва, так мене звали раніше, не був я ще й Ліонелем Казданом. Я став ніким. Лише озброєною рукою. Знаряддям Бога, яке мало бути задіяне. Порішити двох божевільних виродків, які затягли нас у те пекло.

Того дня, коли ми наштовхнулися на засідку, загинула тільки одна людина. Каздан. Із нашого боку. Скільки людей загинуло з протилежного, ми не могли знати. Повстанці зникли під зливою. Ми їх навіть не бачили. Усі запитували себе, чи ці історії про чаклунство були правдою. Одержимі вояки, які могли ставати невидимими. Ми повернулися на базу. Тіло Каздана спалили. Неможливо було зберегти його в умовах такої спеки й вологості. І поставили крапку.

Лефевр і Форжера, здавалося, геть схибнулися. Вони не хотіли ні повертатися в Кутабу, ані викликати підкріплення. Вони хотіли спалити всі чагарники. Винищити всіх повстанців до ноги. Закатувати їхніх спільників — селян. Примусити всю країну заплатити за наше приниження! Солдати теж були на все готові. Ніхто в ті хвилини не виглядав нормальним. Ми були голодні. Ми були налякані. Ми були гарячково збуджені. А смерть Каздана тільки підсилювала наш страх і нашу знервованість…

Потім ми вирушили в похід. Наш командир і його заступник мали певну мету. То була така собі лікарня в сільській місцевості, де, як вони вважали, лікують повстанців, іти до якої було півдня. Коли ми туди прийшли, то побачили лише глиняну будівлю, де лежали хворі діти, прикуті до ліжка дорослі та жінки-породіллі. Ми примусили всіх покинути лікарню й підпалили її. Потім двоє мерзотників допитували жінок і дітей. Наші полонені не могли навіть стояти на ногах. Їхні бинти