Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

Коли з усім покінчили, мертва тиша запанувала між нами. І присмак попелу в горлі. І сором. Лефевр і Форжера відчували, що вони занапастили нас. Загроза бунту була цілком реальною. Тому вони мусили постійно утримувати нас у стані тієї жорстокої маячні. Відразу ж повели нас до іншого села. Там були тільки жінки та діти. Чоловіки повтікали, бо вночі боялися повстанців, а вдень — французької армії. Тоді офіцери наказали нам трохи розслабитися, давши собі волю з жінками та дівчатами… Наші солдати покірно виконали цей наказ. Немов хотіли провалитись у ще глибшу яму. Помотатися тим чорношкірим, які перетворили нас на страховищ.

Цілу ніч жінки моторошно кричали у своїх хижах. Там були також малі дівчатка. Деякі не мали й десяти років. У хатинах були й малі хлопчики, що стояли, ніби закам’янівши, біля вогню. Лефевр і Форжера спостерігали з відстані кількох метрів за всім, що там діялося. Байдужі до зойків, до паніки, вони обмірковували план завтрашньої кампанії. Їхнє божевілля було з ними. У блиску їхніх очей. На їхніх губах, що спокійно ворушилися, тоді як матерів ґвалтували на очах у їхніх дітей.

Лефевр і Форжера зникли в одній із хижок, що стояла осторонь, супроводжувані двома жителями Чаду, що були в нас за розвідників. Настав час діяти. Я пішов, щоб забрати свої речі, потім, заховавшись у кущах, став чекати. Принаймні один із них мусив вийти, щоб помочитися. То був Лефевр, який вийшов десь уже над ранок. Він був одягнений у джелабу, що, певно, правила йому за нічну піжаму. Коли він зупинився, щоб спорожнити сечовий міхур, я тицьнув дулом пістолета йому в потилицю. Я був неспроможний говорити. Сам того не усвідомлюючи, всю ніч мовчки горлав, кусаючи кулак. Підштовхуючи дулом пістолета, я повів його в ліс. Ми йшли. Дуже довго. І він, і я знали, що йдемо до повстанців. Кожен крок наближав нас до них і міг стати для нас фатальним. Але це мало важило. Я був готовий померти з ним. Головне знищити ту хворобу, що нас опанувала. А Етьєн Жюва був уже мертвий.

Ми вийшли на галявину. Ділянку червоної землі, оточену деревами й кущами. Лефевр був чоловік сорока років, сухий, як жердина, наполовину лисий. Коли він хотів обернутися, я вдарив його руків’ям пістолета в обличчя. Він упав. Я вдарив його ще раз. Він прийняв мій удар без крику. Можливо, боявся привернути увагу повстанців. А може, кричати не дозволяло йому почуття солдатської гідності, не знаю.

Я вдарив так сильно, що руків’я мого пістолета розкололося. Проте я й далі вимахував ним, а Лефевра став бити ногами. Він намагався підвестися. Але я щоразу ударом носака збивав його з ніг. Обличчя в нього було побите й потовчене. Воно перетворилося на кашу із плоті й землі.

Він не ворушився, але ще був живий. Я знову став його бити. У спину. В живіт. В обличчя. Потім ударами підбора спробував зламати йому все, що можна було зламати. Череп. Кістки вилиць. Ребра. Хребет. Я думав про дітей, які гинули в полум’ї. Про хлопчиків, що дивились, як ґвалтують їхніх матерів. Я бив і бив, знову й знову, аж поки відчув, як кістки затріщали під моїми підкованими черевиками. Нарешті зупинився. Я знав, що він мертвий, але він уже не був схожий на людину. Він перетворився на безформну купу закривавленого м’яса.

Ледве стримуючи тремтіння, я відкрив каністру з дизпаливом, яку приніс із собою, і став його поливати. У мене була запальничка «Зіппо», яку подарував батько перед моїм від’їздом. Я знав, що більше ніколи не побачу родину. Клацнув запальничкою й кинув її на тіло.

Дощ допоміг мені прийти до тями. Я був усе ще живий. Повстанці не з’явилися. Мій табір був на відстані багатьох світлових років від мене. А капітан Лефевр уже перетворився на чорну купку з попелу й кісток, яку затягувало в багнюку. Мені залишалося тільки втікати, орієнтуючись на захід. За два або три дні я безперешкодно зможу перетнути кордон із Нігерією.

Так я й зробив. П’ючи воду з листя ліан, жуючи маніоку, яку взяв із собою, я йшов, намагаючись не звертати зі стежки. Я проминав безлюдні села-привиди. Тремтів ночами, що були наповнені таємничим шелестом. Тисячу разів підхоплювався на ноги, бо мені здавалося, що я потрапив до рук хлопців із Народного фронту або котрогось із наших підрозділів. Але минала ніч, і я знову рушав далі. Наприкінці третього дня я вийшов до річки Крос. Заплатив рибалці, який допоміг мені перетнути кордон, перевізши човном крізь лабіринт проток. Потім я знову рушив пішки, просто на південь, доки не дістався до міста Калабар у Нігерії. Звідти вилетів до Лаґоса. З Лаґоса — регулярним рейсом до Лондона, адже Нігерія англомовна.

Решту ти знаєш. Чоловіка, що прилетів до Лондона, звали Ліонель Каздан. У мене був план. Справжній Каздан, убитий на моїх очах, не переставав говорити про монастир на одному з островів Венеції, який належав вірменським ченцям. Він заприсягся, якщо залишиться живий, податися туди й поглибити знання про культуру свого народу. Я здійснив його обіцянку. З Лондона вирушив до Італії й оселився у вірменському монастирі Святого Лазаря. Священики, книги та каміння того абатства були єдиними свідками мого нового народження. Коли вийшов звідти, 1966 року, я вже був до глибини кісток вірменином. Я успішно пройшов конкурс, і мене взяли до поліції. І ось я тут.

Після тривалої мовчанки Волокін промурмотів:

— Тепер пригадую. Одна із ваших сенсаційних публікацій містила спогади тієї доби. Там була дуже поетична фраза: «У затінку дзвіниці, у мирній тиші троянд я йшов за карбованими обрисами літер вірменського алфавіту, знаходячи там лінії пелюсток, монастирського каміння і хмар у небі».

— Я не