Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

Волокін сказав досить дивним тоном, середнім між відразою і ніжністю:

— Ви справжній навіжений.

— Це війна зробила мене навіженим. Можу заприсягтися, що до сімнадцяти років і до Африки я був дуже стриманим і врівноваженим хлопцем. Та війна стала для мене електрошоком. Вона змінила хімічний склад мого мозку. Після тих проклятих днів мене постійно переслідували кризи, кошмари, манії. Можеш вірити мені чи не вірити, але я насамперед жертва. Буденна жертва небуденних обставин. А може, навіть навпаки. Небуденна жертва фактів, які своєю огидністю відкрили мені буденну насильницьку сутність людини.

Росіянин завів машину.

— Я відвезу вас додому.

67

Ніч.

Його перша думка. Друга: він повернувся здалеку. Дуже здалеку. Непробудний сон. Без сновидінь. Без тривалості. Він не мав жодного уявлення ні про точний час, ані про точне місце. 1962 рік, на дорогах Бафуссама? Чи це 2006 рік, і він перебуває у своєму помешканні? Він підвів голову, й вона знову впала, бо шия зовсім не гнулася. Інші відчуття набули більшої виразності. Рот, набитий попелом. Жахлива спрага. Він був у своєму ліжку. Учора ввечері він приготував собі особливий коктейль. Убивчої сили. Ксанакс. Стільнокс. Локсапак. По одній пігулці у склянку газованої води.

Ефект був моментальний. Молекули розчинилися в його тілі, утворюючи магнітні хвилі, заморожуючи нервові відгалуження, уповільнюючи ментальні струми, перевівши всю його психомашину у стан зимової сплячки. І він провалився в сон.

Тепер десь глибоко в собі Каздан відкрив іншу річ. Відчуття чистоти, яке наповнило його з голови до ніг. Сліпучо-білий сніг, без жодної плями, накрив його душу. Прозора тиша огорнула його. Звідки прийшло це відчуття невинності? Видіння Форжера, який падає в багнюку, примусило його здригнутися? То це його злочин наповнив тепер його таким спокоєм? Ні. Цей абсурдний акт був лише чорним виплеском гніву, який ніколи не охолонув. Пульсацією помсти, думку про яку він таємно плекав протягом усіх цих років.

Помста не принесла йому ні полегкості, ані втіхи. Він мусив це зробити, ото й усе. В ім’я минулого.

В ім’я дітей, спалених у тій лікарні. Жінок, зґвалтованих у власних оселях. Він мав завершити роботу, яку розпочав сорок років тому, у джунглях.

Відчуття чистоти прийшло не звідти.

Він заговорив. Зізнався у своєму злочині. У тому незбагненному вчинку, в якому ніколи так і не зміг висповідатися. Ані перед Богом. Ані перед власного совістю. Ані перед Наріне. Цей отруйний згусток він виплюнув під ноги Волокіну. Слова зірвалися з уст, кристалізувавши його біль і водночас викинувши його. І тепер він справді почувався напрочуд чистим, напрочуд прозорим. Усе можна було починати спочатку.

У помешканні почулися якісь звуки. Не від дзиґарів. Не від годинника. І двері його спальні залишалися зачиненими. Він нашорошив вуха. Дзенькіт. Стукіт. Хтось вовтузився в кухні.

Він покликав:

— Воло?

Коли він прокинувся, у кімнаті було світло. Бляклий день за вікнами. Прямокутна паща. Одяг, розкиданий на кріслі, біля ліжка. І знову ж таки відчуття полегкості, десь на самому дні. Сьогодні, попри відчуття хімічного похмілля, попри вчорашнє вбивство, він почувався легким. Легким і вільним.

— Воло? — покликав він знову.

Ніякої відповіді. Доклавши неабияких зусиль, підвівся. Одягнув тонкого светра й відчинив двері спальні. Квартира була порожня. Росіянин її покинув. Спираючись на похилу стіну мансарди, Каздан зазирнув до кожної кімнати. Проте, не випивши кави, почувався зовсім слабким.

Він увійшов до кухні й зупинився наче вкопаний.

Там його чекала цидулка, приклеєна скотчем до кавника.

Він відклеїв аркуш паперу й розгорнув його з відчуттям страху.

Каздане!

Ви паскудник, але я не кращий за вас. Я не намагаюся вас зрозуміти. Зовсім ні. Проте, попри всі мої зусилля, я думаю, що все-таки я розумію вас трохи…

І вам, і мені відоме рішення. Треба проникнути в «Колонію». Це єдиний можливий кут атаки. Ви не можете там з’явитися. Там уже знають вашу фізіономію старого фашиста. Тож я вже в дорозі до «Колонії Асунсьйон». Вони набирають сільськогосподарських робітників на початок року. Я постригся й у ваших лохах став схожий на справжнього борсука.

На початку нашої співпраці я сказав вам: «З нас двох, можливо, вийде один пристойний детектив». Але тепер я бачу, що істина виявилася трохи іншою: ми вдвох складаємо одного порядного злочинця…

Проте робота має бути зроблена.

Не наближайтеся до «Колонії». Пам’ятайте, я там, усередині. Я зупиню зловісну силу, що там панує. Я зупиню вбивства й проникну в таємницю Miserere. Я врятую дітей.

Наскільки мені відомо, вірмени святкують Різдво на початку січня. Я переконаний, що, попри все, ви повинні святкувати його разом із ними. Тож згадайте про мене, коли будете під ялинкою.

Обіймаю вас.

PS: Не шукайте склянку лікаря з «Колонії»: я забрав її з собою. Це мій ключ, за допомогою якого я проникну у глибини лігва.

Каздан прочитав цидулку двічі. Він не міг у це повірити. Волокін кинувся в пащу хижака. Вірменин копнув кухонну плиту. В його голові крутилася одна думка. Наздогнати хлопця. Повернути його назад, поки не пізно.

Він кинувся у спальню й відчинив шафу під стіною праворуч. Розкидав куртки, сорочки,