Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"

– Це що таке?! Невже це в Києві відбувається?! – здивувався Гжесюк.

– Ні-ні, облиште, це всього лише «Град приречений» Стругацьких. Книга перша, частина третя «Редактор». Дуже філософічна фантастика, треба сказати… До речі, отой бунт закінчився добре, в результаті головний герой роману – Андрій Воронін – з головного редактора «Міської газети» виріс до радника з питань науки Президента Міста Фріца Гейгера…

– То навіщо це начитувати в ефірі, якщо це роман?!

– Атмосферу нагнічують негативом, от навіщо. До речі, колись в Англії, здається, по радіо прочитали «Війну світів» Герберта Веллса. То люди, які слухали або неуважно, або не від початку, вирішили, що Землю і справді захопили марсіани. Почалася паніка… Схоже, ті, хто додумався зараз читати по радіо Стругацьких, домагаються подібного ефекту. Кажу ж, що нагнічують.

– Тьху, щоб їм!.. До речі, Спартаку Андрійовичу…

– Що, Ричарде Бернардовичу?

– А ти б так хотів?

– Як саме?! З головних редакторів та й у чиновники?

– Ну так.

– Ні, не хотів би нізащо! – заперечив Спартак рішучо. – Працював я вже чиновником, особисто для міністра Сташковського прес-доповіді робив щоранку, а він усе канчуком вигравав…

– Яким ще канчуком? Ти про що?!

– Та на столі у міністра Сташковського завжди канчук лежав. Красиво так сплетений… То коли Богдан Ілліч замислювався – брав цей канчук зі столу й починав в руках крутити туди-сюди… Отакий оригінал. А загалом я хочу… якщо подумати…

Не договоривши, він замовк. Зачекавши достатньо довго, Гжесюк спитав:

– І що ж ти хочеш, Спартаку Андрійовичу?

– Ще не знаю точно, – відгукнувся нарешті той. – Якесь незрозуміле відчуття виникло… Відчуття нового сюжету після того, як я головою вдарився, коли автівку вашу занесло.

– Он як?! Гм-м-м!.. – Ричард Бернардович скептично посміхнувся: – Ну, і що ж це за відчуття таке, цікаво дізнатися?

– Сюжет має бути про трьох товаришів. Як у Ремарка.

– О-о-о!.. То це ж неоригінально.

– Будь-який сюжет до певної міри є типологічним. Не в тому проблема.

– А в чому тоді?

– Ще не можу вловити.

– Приховуєш?! Кгм-м-м!.. Ну-ну, – в тоні Гжесюка відчувалася образа.

– Ні-ні, не приховую. Просто ще думка не сформувалася остаточно.

– Ну гаразд, гаразд, як знаєш. Діло твоє.

Далі їхали мовчки. До Києва прибули близько 20:00, спочатку завезли речі до редакції «Буржуїна», що розміщувалася у прибудові до подільського особняка, колись приватизованого Гжесюком. І лише потім Спартак пішов додому. По дорозі побачив молодіжний натовп, що зібрався біля пам’ятника Григорію Сковороді послухати імпровізований концерт гітариста-любителя. Сподіваючись розшукати Терезу, він марно ходив у натовпі хвилин тридцять.

Додому приплентався вже близько 21:30. Насилу заспокоїв благовірну, яка все поривалася продемонструвати стильні обновки: власноруч сплетені лижний капелюшок і кашне суперпопулярного тепер помаранчевого кольору. Нашвидку повечеряв і завалився спати, вкрай вимотаний.

Але прокинутися довелось близько 5:00 ранку разом з дружиною: намагаючись не розбудити свекруху, вона прокралася на кухню, щоб приготувати гору канапок з вареною ковбасою і два термоси з чаєм. Спартак ув’язався за нею. Спитав зрештою:

– Навіщо майбутньому соціологу готувати все це? Чи ти в кухарі перекваліфікувалася? Або у вас в Могилянці столовка не працює?..

Тоді Тереза розповіла, що сьогодні студенти НаУКМА і всі, хто побажає до них приєднатися, збираються виступити маршем з Подолу на Майдан Незалежності, щоб, з’єднавшись із демонстрантами на Хрещатику, зайняти такі важливі адмінбудівлі, як Український Дім, Київську міську держадміністрацію та Будинок профспілок. І це все окрім наметового містечка в центрі столиці!.. Але так наказали розпорядники. Оскільки ж серед студентів повно іногородніх, Терезка вирішила їх підгодувати.

– До речі, Спарику… Я без тебе не хотіла обіцяти, але у нас тут, на Подолі – три кімнати на трьох, а ще на Троєщині не відремонтована квартира, яку виділили твоїм батькам… Ти не будеш заперечувати, якщо на час революції ми візьмемо хоч скількись квартирантів? Пара-трійка може розташуватися тут, у вітальні, ще декілька на Троєщині, якщо мама Гатя не заперечуватиме. Тільки гроші з них брати не будемо, бо це ж для революції!..

– Як для революції – то безкоштовно. А мого підшефного бомжа, доки Назар Амосович живий був, ти весь час мріяла примусити відробляти мою допомогу, – зітхнув Спартак і додав: – Непослідовна ти, одначе!..

– А чому ти говориш про бомжа свого любого так, ніби він помер?.. – здивувалася вона. – Якщо тільки тому, що безхатько так і не зателефонував тобі після повернення з Угорщини, то це ні про що не говорить. Може, він на тебе просто образився, а може…

– Він помер, я точно знаю, – мовив Спартак упевнено, пригадавши побачене в дорозі марення. Але давати більш докладні пояснення не побажав. – Що ж до квартирантів… Гаразд, нехай живуть, я не проти. Тільки щоб порядні були, за собою прибирали і в наші справи не лізли.

– І-і-і! Я знала, я знала!.. – заверещала Тереза, чмокнула чоловіка в щічку і констатувала: – Нічого, мій коханий чоловіче, я з тебе ще виховаю справжнього революціонера і фаната нашого президента Дорошенка. Ти ще кинеш свого улюбленого придурка Самойловича…

– Терезко! Ну скільки можна пояснювати, що я Самойловича органічно не перетравлюю, оскільки є підозра, що через цю падлюку…

Однак, прокинувшись від верещання невісточки, в цей момент на кухню вийшла заспана мама Гатя. Розібравшись, що й до чого, вона допомогла готувати канапки з чаєм, а заразом і тимчасове розміщення людей на Троєщині узгодила. Потім поснідали, напакували наїдками наплічник з двома торбами, одягнулися й пішли: Спартак – у редакцію журналу, Тереза – «на революцію». Втім, він постояв біля пам’ятника Сковороді, дочекавшись, коли студентська колона під розгорнутими революційними транспарантами, помаранчевими прапорами з коротким підкованим написом «Так!» і ґронами жовтогарячих повітряних кульок зрушить з місця, наспівуючи:

Попере-е-еду Дорошенко!

Попере-е-еду Дорошенко!

Висунем ми йо-о-ого

Нашим кандида-а-атом

В прези-де-е-енти

Хорошень-ко-о-о!..

Проведем ми йо-о-ого,

Віктора Адамовича

В прези-де-е-енти,

Хорошень-ко-о-о!..

Стояв, доки стильний помаранчевий капелюшок його Терезки остаточно не загубився на тлі пістрявого натовпу. Лише тоді пішов до особнячка, де розташувалися УАБО й редакція його «Буржуїна». Ех, життя, життя, які ж химерні твої зигзаги!.. Якби не розігнали лабораторію високотемпературного паяння – він би і досі працював в ІЕЗ ім. Патона. Якби їхня перша редакція не застрайкувала через невиплату зарплатні, газету «Селянин» не прикрили б, і він би досі працював там редактором відділу. Якби не конфлікт з гендиректром «ДніпроГідроЕнерго», а через це – вже із Берідзе, не виключено, що його б не взяли в