Читати книгу - "Пробуджені фурії"

— А що ще я можу робити? Битися за славні ідеї квеллізму? Аякже. Битися за стабільність і процвітання Протекторату? Я робив і те, і друге, Вірджиніє. І ти робила і те, і друге — і ти знаєш правду не згірше за мене. Це просто лайно на прутику. Невинних свідків розносить на шматки, кров і крики розлітаються навколо, і все це заради якогось смердючого пізнішого політичного компромісу. Мета інших людей, Вірджиніє, мені до всирачки набридла.

— А що натомість? Це? Продовження бездумних убивств?

Я знизав плечима.

— Бездумні убивства — це те, в чому я розбираюся. Те, що в мене добре виходить. Так, як ти мене навчила, Вірджиніє.

Її ніби по обличчю ляснули. Вона смикнулася. Сьєрра Трес і пілот зацікавлено дивилися. Я помітив, що жінка, яка називала себе Квеллою, спустилася в салон.

— Ми обоє пішли з Корпусу, — нарешті сказала Відаура. — Цілими. Мудрішими. А тепер ти хочеш просто вимкнути решту свого життя, як драний ліхтарик? Навіки зануритися у цикл помсти?

Я закликав усмішку.

— Мені добряче перепало впродовж понад ста років життя, Вірджиніє. Я за ним не сумуватиму.

— Але це нічого не вирішує, — вона раптом зірвалася на крик. — Це не поверне Сару. Ти робитимеш своє, а її все одно не буде. Ти вже вбивав і катував тих, хто там був. Тобі від цього ставало бодай трошки легше?

— Народ починає дивитися, — мовив я.

— Мені це до сраки. Скажи мені. Тобі від цього ставало легше?

Посланці брешуть найкраще за всіх. Але не собі й не одне одному.

— Тільки на той час, поки я їх убиваю.

Вона похмуро кивнула.

— Правильно. І ти знаєш, що воно таке, Таку. Ми обоє знаємо. Не можна сказати, що такого раніше не бувало. Пам’ятаєш Чеба Олівейру? Нільса Райта? Це патологія, Таку. Безконтроль. Це залежність, і вона тебе врешті-решт із’їсть.

— Може й так, — я нахилився ближче, силкуючись утримати кришку на казані своєї раптової злості. — Але тим часом вона не убиватиме п’ятнадцятирічних дівчат. Вона не бомбитиме міста і не вирізатиме населення. Вона не включиться у Виселення чи Адорасьйонську кампанію. На відміну від твоїх дружків-серферів, на відміну від вашої найліпшої подруги, що пішла вниз до салону, я ні від кого не прошу пожертви.

Вона обдала мене крижаним поглядом, а тоді кивнула, ніби раптом упевнившись у такому, в правдивість чого не хотіла вірити.

І мовчки відвернулась.

Глісер боком відійшов від причалу, розвернувся на п’ятачку болотистої води й помчав на захід. Ніхто не залишився на палубі, щоб помахати рукою. Крапельки від хвостового пропелера бризнули мені в обличчя. Я подивився, як глісер зменшується до цятки на обрії й затихає до тихого підвивання, а тоді подався шукати жерця.

Благословенні одинокі вбивці.

Я кілька разів стояв проти них на Шарії. Накручені до психозу релігійні маніяки в мученицьких чохлах «Десниці Божої», яких відокремили від основної групи вояків, дали зазирнути у віртуальний рай, який чекав на них після смерті, а тоді послали проникнути на опорні бази Протекторату. Як і весь шарійський опір узагалі, вони були не надто вигадливі — що врешті їх і згубило, коли вони зустрілися з посланцями — але ніякими слабаками вони теж не були. На той час, як ми забили останнього, всі до здорової міри заповажали їхню хоробрість і витривалість у битві.

На противагу їм, Лицарі Нового Одкровення були легкими мішенями. У них багато ентузіазму, але коротка історія. Самоствердження їхньої віри стояло на стандартних релігійних стовпах підбурення юрби й мізогінії, але поки що здавалося, що або не минуло досить часу, або ще не назріла потреба у появі особливого войовничого класу жерців. Вони були аматорами.

Поки що.

Я почав із найдешевших готелів у порту на бік Обширу. Мені здавалося майже гарантованим, що жрець вистежив мене до візиту до «Дзуринди-Туджмана» перед тим, як ми попрямували на Міллспорт. А коли слід охолонув, він просто пересидів увесь цей час. Терплячість — засаднича чеснота убивць — треба знати, коли робити хід, але також треба бути готовим почекати. Наймачі або зрозуміють це, або їх можна змусити. Треба чекати й розкинути тенета. Слід приділити увагу щоденним подорожам на «Сонячні причали», щоб ретельно роздивитися транспорт, особливо якийсь незвичайний. Такий як непримітний матовий піратський глісер поміж роздутими туристичними кораблями, які зазвичай стоять біля причалів. Єдине, що не пасувало до слідчого портрету найманого профі, було те, як він підійшов до пілота, тож я списав це на вкорінене у вірі невігластво.

Легкий настирний сморід гнилої бела-трави, так-сяк доглянуті фасади й дратівливий персонал. Вузькі вулички, посічені похилими променями гарячого сонця. Вологі, закидані мотлохом закутки, що просихали тільки в близькі до полудня години. Безцільне сновигання туристів, жалюгідно втомлених бюджетними спробами літнього відпочинку. Я ходив крізь усе це й намагався дати посланському чуттю попрацювати, намагався придушити головний біль і ненависть, що рвалася назовні, прагнучи звільнитися.

Я знайшов його задовго до вечора.

Узяти його слід було неважко. Кошут і досі здебільшого обходила чума Нового Одкровення, і люди помічали їх так само, як помічали міллспортський акцент в «Ватанабе». Я скрізь ставив ті самі прості питання. Фальшивий серферський жаргон, насичений легко повторюваними уривками розмов, що я їх наслухався за минулі кілька тижнів, пропускали мене в коло довіри достатньої кількості трударів низької кваліфікації, щоб простежити появи цього жерця на публіці. Розважливо додана приправа з кредитних чипів малих номіналів і певна кількість холодноокого залякування зробили решту. На той час як спека в полуденному повітрі почала помалу спадати, я стояв у тісному вестибюлі хостелу, комбінованого з прокатом човнів і дощок, під назвою «Палац на хвилях». Страшенно недоречним було те, що він стояв над ледачими водами Обширу на прадавніх стовпах дзеркальної деревини, і сморід гнилої бела-трави долинав крізь підлогу.

— Аякже, він заселився десь із тиждень тому, — підказала дівчина на реєстрації, вкладаючи купу добряче потяганих серферських дощок у тримачі під однією зі стін. — Я очікувала хтозна-якого клопоту, з моєю дівчачою статтю та таким-от одягом, розумієш. Але він ніби й не кліпнув на це.

— Справді?

— Так. А рухається він так, ніби зна, як тримати рівновагу, розумієш? Я навіть подумала, що він теж уміє кататися. — Вона засміялася безтурботним підлітковим сміхом. — Сказитися, га? Але, мабуть, у них там теж є серфери, так?

— Серфери є скрізь, — погодився я.

— То ти хочеш із ним побалакати? Чи залишити повідомлення?

— Ну, — я