Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

і дивитися у вікно на похмурий занепалий ландшафт Нью-Джерсі, на болота й річки та підйомні мости на тлі облуплених цегляних споруд, решток старого капіталізму, декотрі з яких і досі функціонували, а декотрі стояли в руїнах такі огидні, що Фергюсону вони здалися надихаючими в тому ж сенсі, в якому поети дев’ятнадцятого сторіччя знаходили натхнення в руїнах Греції та Риму. Коли ж він не дивився у вікно на зруйнований світ довкола себе, Фергюсон читав натомість улюблену на поточний момент книжку – романи російських письменників (не Достоєвського), Кафку (вперше), Джойса (вперше), Фітцджеральда (також вперше), а потім, якщо дозволяла погода, стояв на палубі порома, підставивши вітру обличчя й відчуваючи підошвами вібрацію двигуна, тоді як над головою у нього кружляли чайки. Зрештою, така звичайна й буденна подорож, подорож, яку здійснювали кожного ранку тисячі пасажирів з понеділка по п’ятницю, але це була субота, і для п’ятнадцятирічного Фергюсона подорожувати до нижнього Манхеттена цим маршрутом було чистою романтикою, найкращим з усього, що він міг зробити – не просто податися геть із дому, а їхати сюди, до всього цього.

Бачитися з Ноєм. Розмовляти з Ноєм. Сміятися з Ноєм. Ходити з Ноєм у кіно. По суботах обідати на Перрі-Стріт в квартирі з тіткою Мілдред та дядьком Доном, а потім гуляти з Ноєм там, де їм заманеться, часто – ніде, просто тиняючись удвох вулицями Вест-Вілиджу, витріщаючись на гарненьких дівчат та обговорюючи світові проблеми. Тепер все вирішено. Фергюсон писатиме книги, Ной стане кінорежисером, тому вони розмовляли здебільшого про книги та фільми, про ті численні проекти, над якими вони працюватимуть в майбутньому. Ной вже не був тим малим хлопцем, з яким колись познайомився Фергюсон, але в ньому й досі зберігалася ота бентежна риса, котра, на думку Фергюсона, проявлялася в схильності до дурнуватих дотепів в стилі кіноакторів братів-Марксів, до дратівливих проявів буйного анархізму, котрі виливалися в безглузді суперечки з продавцями в овочевому магазині («Слухай-но приятелю, що це в тебе – петрушка? Але я не бачу самого Петрушки!», або з офіціантками в кафетерії («Подруго, перш ніж дати нам рахунок, візьми його, будь ласка, і порви, щоби нам не доводилося платити»), чи з касирами в кінотеатрі, які сиділи у своїх прозорих скляних будках («Скажіть мені хоча б одне добре слово про фільм, який сьогодні йде, інакше я викреслю вас зі свого заповіту»). Подібні задерикуваті нісенітниці лише свідчили, наскільки нестерпним міг бути Ной, але то була ціна, яку доводилося платити за право бути його другом – тішитися з нього й водночас соромитися його, неначе ти гуляєш з вередливим малюком, який раптом, без попередження, розвернеться на сто вісімдесят градусів і почне говорити про твір Альбера Камю «Роздуми над гільйотиною», а коли ви скажете йому, що іще не прочитали жодного слова, написаного цим мистцем, то Ной негайно кинеться до книжкової крамниці й поцупить там для вас один з романів Камю, який ви, звичайно ж, відмовитеся брати й опинитеся в незручному становищі – вам доведеться сказати йому, аби він повернувся до крамниці й поставив книгу назад на полицю, після чого ви, звісно, почуватиметеся лицемірним педантом, але все ж таки, Ной – ваш друг, ваш найкращий друг, і ви його любите.

Втім, бувати на Перрі-стріт доводилося не кожної суботи. В ті вихідні, котрі Ной проводив зі своєю матір’ю на Верхньому Вест-сайді, Фергюсон не мав змоги бачитися з ним, тому на ті порожні суботи планував інші заходи: двічі їздив до Нью-Йорка зі своїм приятелем з Мейплвуда на ім’я Боб Сміт (така особа, як Боб Сміт, дійсно існувала), одного разу їздив сам у гості до своїх бабусі з дідусем, а кілька разів – з Емі, тобто, з Емі Рут Шнайдерман, якій страшенно подобалося роздивлятися витвори мистецтва, а оскільки Фергюсон нещодавно виявив, що йому також дуже подобається роздивлятися мистецькі твори, то вони проводили суботи в музеях та художніх галереях, і не лише у великих, куди ходили всі (Метрополітен-музей, Музей сучасного мистецтва та ґуґенгайм), а й в менших, таких, як Колекція Фріка (улюблений музей Фергюсона), та Центр фотографії. Все це потім давало їм змогу розмовляти годинами – про Джотто, Мікеланджело, Рембрандта, Вермеєра, Шардена, Мане, Кандінського, Дюшена; так багато треба було в себе всотати, так багато обдумати, побачити майже все вперше, знову й знову переживаючи отой дестабілізуючий поштовх «вперше», але найяскравіші враження вони отримували не в музеях, а в обмеженому просторі художньої галереї, галереї П’єра Матісса в будівлі Фуллер-білдінг на Східній П’ятдесят сьомій вулиці, де вони дивилися виставку сучасної скульптури, живопису й рисунків Альберто Джакометті, і настільки сильно заволоділи їхньою уявою ці загадкові, тактильні й позначені відчуттям самотності роботи, що Фергюсон з Емі пробули в тій галереї аж дві години, а коли приміщення почали порожніти, сам П’єр Матісс (син Анрі Матісса!) помітив у своїй галереї двох молодих людей і підійшов до них, увесь такий усміхнений та в доброму гуморі, явно радий бачити, що того дня у нього додалося двоє неофітів. На превеликий подив Фергюсона, П’єр Матісс простояв, розмовляючи з ними, наступні п’ятнадцять хвилин, розповідаючи про Джакометті та його студію в Парижі, про свою власну «трансплантацію» до Америки в 1924 році, про заснування власної галереї в 1931 році, про нелегкі воєнні роки, коли багато європейських мистці поневірялися від голоду й холоду, великих мистців на кшталт Мір та багатьох інших, яким би не вдалося вижити без допомоги своїх американських друзів, а потім, чисто імпульсивно, П’єр Матісс повів їх до підсобки своєї галереї – кабінету з робочими столами, друкарськими машинками та книжковими полицями. Одна за одною він взяв з тих полиць близько десятка каталогів колишніх виставок Джакометті, Міро, Бальтюса й Дюбюффе і віддав їх двом приголомшеним підліткам зі словами: «Ви – двоє дітей майбутнього, тож нехай ці книги посприяють вашій освіті».

Фергюсон та Емі вийшли з галереї, мовчазні й з ошелешено розкритими ротами, несучі подарунки від сина Анрі Матісса, і хутко подалися П’ятдесят сьомою вулицею. Йшли вони швидко, бо «ми ж – діти майбутнього», бо після такої зустрічі, після такого акту несподіваної щедрості й доброти, їхні тіла потребували стрімкої ходи, тому вони йшли людною, залитою сонцем вулицею настільки швидко, наскільки могли, але при цьому не зриваючись на біг. Через пару сотень ярдів Емі, нарешті, перервала мовчанку і заявила, що хоче їсти, а точніше – «зголодніла». Цим словом вона користувалася вельми часто, оскільки Емі ніколи не бувала просто голодною, як більшість людей, вона бувала «зголоднілою», або «голодною як вовк», і при цьому могла