Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

Ні, ті прості й недорогі страви, які там подавали, не можна було віднести до категорії «делікатесів» – миски з гороховим супом, картопляним пюре та біфштексами з підливою, дебелі пироги з чорницею – ні, їх приваблювало саме приміщення, та атмосфера парку атракціонів, яка панувала в цьому просторому закладі з хрому та скла, новизна процесу поїдання «автоматизованих страв», ефективність Америки двадцятого сторіччя в її найбожевільнішій та найсмачнішій подобі, проста й корисна кухня для зголоднілих народних мас, і як же ж приємно було підійти до касира, затаритися цілою купою монет по п’ять центів, а потім походжати повз десятка пропонованих страв в їхніх засклених коробочках, таких собі прозорих хатках для харчів, кожна з яких містила порцію, приготовану «спеціально для вас», а коли ви вибрали свій сендвіч з телятиною чи сиром, вам треба було опустити в щілинку потрібну кількість монеток, після чого віконце в хатці відчинялося – і, будь ласка, сендвіч у вашому розпорядженні, солідний, грубенький такий, свіжий бутерброд, але перед тим, як ви відійдете шукати вільний столик, на вас чекає іще одна насолода – насолода спостерігати, як спорожніле місце швидко заповнюється наступним сендвічtv, аналогічним тому, який ви щойно придбали, бо по той бік хатинок з харчами працюють люди, чоловіки й жінки в уніформі, які займаються прийомом монеток та поповненням спорожнілих контейнерів новими харчами. «Важка у них робота», думав Фергюсон, а потім приступав до пошуку незайнятого столика, звивистим маршрутом пробираючись крізь пістрявий натовп мешканців Нью-Йорка, які споживали свої «автоматизовані» страви та напої; серед відвідувачів було багато стариків, які просиджували в тому кафе годинами, повільно сьорбаючи каву чашку за чашкою, ті старики були представниками майже зниклої породи ліваків, котрі через сорок років після того, як революція скінчилася провалом, і досі сперечалися, що ж пішло не так; та мертвонароджена революція колись здавалася неминучою й нестримною, а тепер вона була лише спогадом про те, що так і не відбулося.

Отже, під кінець того сонячного опівдня Емі та Фергюсон увійшли до кафе Horn & Hardart, щоби підхарчитися, погортати тоненькі, щільно ілюстровані каталоги колишніх виставок в галереї П’єра Матісса і обговорити день, який на їхню думку вдався, бо, загалом, то був дійсно дуже добрий день. Мені треба багато таких днів, подумав Фергюсон, більше хороших днів на противагу численним поганим дням, які я мав протягом кількох останніх місяців, які, по-перше, були днями без бейсболу (це рішення так приголомшило його друзів, що він кинув пояснювати їм його через цілковиту даремність, тим більше, що цей експеримент зі самозречення у реальному виконанні виявився дедалі важчим, значно важчим, аніж він спершу гадав, бо це означало кинути те, що він так сильно любив протягом багатьох років, кинути те, що настільки зрослося з його єством, що йому аж до болі в усьому тілі хотілося знову взяти в руки биту, вдягнути рукавичку й хоча б на мить відчути себе у грі, відчути, як шипи на його кросівках впиваються в грунт – і ось він вже мчить до першої бази… Але Фергюсон не міг порушити свою обіцянку, він мав дотримуватися свого слова, бо інакше йому доведеться визнати, що смерть Арті нічого для нього не значила, що вона нічому його не навчила, що відмова оберне його на істоту таку слабку й негероїчну, що його можна буде порівняти з псом, таким собі жалюгідним підлабузницьким песиком, який канючить огризки та злизує з підлоги власну ригачку, тому якби не оці щотижневі втечі до Нью-Йорка, котрі дозволяли йому триматися поодаль від спортивних майданчиків, де кожної суботи грали його друзі, хтозна, чи не піддався б він спокусі перетворитися саме на такого песика?

А найгіршим було те, що весна без бейсболу виявилася також і весною без кохання. Фергюсону здавалося, що він по вуха закоханий в Лінду Флегг, але, добиваючись її взаємності всю осінь та зиму, твердо налаштувавшись завоювати прихильність найпривабливішої та найзагадковішої серцеїдки Мейплвуда, яка то заохочувала його, то відштовхувала, то дозволяла йому цілувати себе, то не дозволяла, то давала йому надію, то забирала її у нього, він згодом дійшов висновку, що його не любила не лише Лінда Флегг, а й він її також не любив. Момент прозріння настав в суботу на початку квітня. Після багатьох тижнів натужних залицянь Фергюсон нарешті умовив Лінду з’їздити з ним разом до Манхеттена. План був простим: пообідати в кафе-автоматі, прогулятися містом по Третій авеню, а потім просидіти пару годин у темряві, дивлячись фільм «Самотність бігуна на довгу дистанцію», який настійно рекомендував йому Джим Шнайдерман, а під час перегляду він зможе потриматися за руку Лінди, або поцілувати її в губи, або може – навіть провести рукою по її нозі. День видався похмурим, мокрим та мрячним, з епізодичним дощем, холоднішим, аніж хотілося б, загалом гіршим, аніж було нормою для тої пори року, але для ранньої весни норми не існує взагалі, зазначив Фергюсон, коли вони йшли до станції під парасольками, перестрибуючи через калюжі на тротуарі. Шкода, що пішов дощ, продовжив він, але то насправді була не його провина, бо минулого тижня він вже писав листа Зевсу з проханням забезпечити сонячну погоду, але звідки йому було знати, що саме в цей час поштова служба на Олімпі оголосила страйк задля підвищення зарплати? Лінда розсміялася з цього дурнуватого жарту, або розсміялася просто тому, що й сама трохи нервувала й покладала певні надії на цю зустріч, що свідчило про багатообіцяючий початок, але потім вони сіли на потяг «Ері Лакаванна» до Гобокена – і Фергюсон збагнув, що все того дня піде не так, як він сподівався. У вагоні було брудно й некомфортно, сказала Лінда, вид з вікна був гнітючим, їхати поромом було б надто мокро (хоча в той момент небо почало прояснюватися), а в Гудзонівській лінії метрополітену було навіть брудніше й некомфортніше, аніж у потязі, у кафе-автоматі було цікаво, але лячнувато через отих старців, що човгали туди-сюди; неподалік від них за столик всілася товстелезна