Читати книгу - "Метаморфози"

Голос триніжок подав, схвилювавши серця переляком:

«Те, що шукаєте, римляни, тут, — поблизу слід шукати.

Йдіть, щоб рятунок найти поблизу. Бо не сам Аполлон вам

Поміч у скруті подасть на цей раз, а син Аполлона.

/640/ 3 добрим знаменням — у путь, до нащадка мого, вирушайте!»

Щойно розважний сенат ознайомився з волею бога,

Щойно довідались, де б міг селитися Фебів нащадок, —

До берегів Епідавра негайно судно споряджають.

Ось воно вже підпливло, побережжя торкнувшись опуклим

Днищем, — і стали посли перед радою грецьких старійшин:

Просять, щоб їм дали бога, котрий покінчив би, присутній,

З лихом Авсонії — так віщування велить недвозначне.

Греки на це подивились по-різному: дехто був певний,

Що неможливо відмовити; більшість, однак, була проти:

/650/ Дбаймо про себе, мовляв, і Цілителя з рук не пускаймо.

Поки вагалися, в сутінках світло розвіялось денне,

Далі вже й тіні густі поповзли по земнім круговиді.

Тут уві сні рятівного побачив ти, жителю Рима,

Бога; край ложа твого він стояв саме так, як у себе

В храмі стоїть: неотесану палицю мав у лівиці,

Правою, мов у задумі, погладжував бороду довгу.

Врешті, таке з його вуст заспокійливе слово злетіло:

«Ти не хвилюйся: прийду в ваше місто, змінивши свій образ.

Бачиш змію, що довкола кийка мого кільцями в’ється?

/660/ Добре приглянься, щоб міг її потім пізнати, бо в неї

Я перевтілюсь, але буду більший, якими бувають

Жителі неба, коли свій божественний змінюють вигляд».

Голос розвіявся й бог, а за голосом вслід і за богом —

Сон, а за сном навздогін — благодатний світанок надлинув.

Щойно рої мерехтливих зірок розігнала Аврора,

Все ще не знаючи, що їм робити, зійшлися вельможі

В гарно збудований храм і благають, щоб, віщий подавши

Знак, їм сам бог указав, на якому б волів бути місці.

Ледве промовили те, — величезною ставши змією,

/670/ Золотом гребеня бог заяснів, себе виявив свистом;

І колихнулось зображення бога, жертовник і двері,

Золотосяйне склепіння й долівка стряслась мармурова.

Сам посередині храму свого він по груди, високий,

Звівся й окинув усіх миготливим од полум’я зором.

Заціпеніла юрба. Тільки жрець, що священне волосся

Білою стрічкою мав перев’язане, бога впізнавши, —

«Ось він, Цілитель! — гукнув. — Привітайте словами й душею

Бога, що вам об’явивсь! Хай щасливою, о незрівнянний,

Буде поява твоя для народу, що храм твій шанує!»

/680/ Кожен, як велено, бога вітає; благальну молитву

Всі за жерцем повторяють гуртом; і словами, й душею

Богові честь виявляють належну й нащадки Енея.

Той в свою чергу схитнув своїм гребенем — добре знамення! —

Тричі мигнув язиком блискавично, присвиснувши тричі.

Потім донизу по сходах ковзнув. Перед виходом ще раз

На стародавній жертовник оглянувся, наче прощався

З домом затишним своїм та з порогом обжитого храму.

Ось він по встеленій квітом землі, вигинаючи тіло,

В’ється високими колами через середину міста

/690/ Ген аж до гавані, що напівкруглим захищена валом.

Там зупинився; ласкаво поглянув на тих, що юрбою

Мовчки ступали за ним, на своїх шанувальників ревних, —

І переповз на судно авсонійське. Воно, колихнувшись

Під тягарем божественного тіла, занурилось глибше.

Раді Енея сини. На піску прибережному, вдячні,

Вбили бика й одв'язали мерщій корабельні причали.

З вітром попутним помчав корабель. Бога здалеку видно:

Шию лускату на зігнутий ніс корабельний поклавши,

В синю далінь задивився. При мірних вітрах Іонійське

/700/ Море пройшли й підпливли до Італії з шостим ранковим

Блиском Палланта дочки. Оминають Лакінію, славну

Храмом Юнони. Позаду лишивсь прибережний Скілакій{706},

Згодом — Япігія. Зліва од весел розтанули в морі

Скелі Амфрізькі, а справа — обривисті кручі Келенські.

Вже за кормою — Рометій, Кавлон, вже Нарікія зникла.

Вже пропливли без пригод сицилійські вузини Пелора,

І владаря Гіппотада оселю, і рудні темеські;

Далі — Левкосія, острів, і Пест, на троянди багатий,

І мальовничі Капреї були, й передгір'я Мінерви,

/710/ І виноградними лозами славні нагір'я суррентські,

Й місто Геракла, й Сівілли святилище, Кумської жриці;

Потім — Літерн, де гарячі джерела й дерева, багаті

На запахущу смолу, і Вольтурн, що пісок загрібає,

І Сінуесса, де цілі рої голубів сніжно-білих;

І нездорові Мінтурни, й земля, де колись вихованець

Пагорб насипав, і край Антіфата, й Трахант болотистий,

Врешті, — Кірки земля і з утоптаним берегом Антій.

Щойно вітрильне судно повернули туди мореплавці, —

/720/ Вища-бо хвиля пішла, — по дошках корабельних ковзнувши,

Дугоподібно звивається бог і за мить проникає

В батьківський храм, що піску золотавого східцем торкався.

Та коли море вляглось, Епідаврець лишає отецький

Храм і вівтар, де побув якийсь час із спорідненим богом.

От він і знов прибережний пісок борознить шурхотливо

Тілом лускатим, і знов, по кормі переливно ковзнувши,

Ніс корабля головою гнітить, поки в Кастр і в священну

Гавань Лавінія не завітали, де Тіброве гирло.

Люд, — і мужчини, й жінки, — щоб зустріти прибулого бога,

/730/ Юрбами суне туди; йдуть і діви, що твій підживляють,

Весто троянська, вогонь; голоси там лунають вітальні.

Поки судно просувається вгору по жовтому Тібру,

Ладан потріскує на вівтарях, що рядочком димляться

Вдовж берегів, розпливаються пахощі в чистім повітрі.

Жертва лягає під ніж, зігріваючи кров'ю залізо.

Ось і до Рима, що знявся над світом, судно завернуло.

Випроставсь бог і, над щоглою звившись,