Читати книгу - "Наречені на свята, Лана Кохана"

***

— А це шо за гармидер? — застиг у проваллі дверей Михайло.

Бажання позбутися всього зайвого заволоділо мною настільки, що розгрібання речей у моїй квартирі плавно перекочувало в мамину. Михайло застав мене за реорганізацією шафи у моїй старій кімнаті. У його руках була чашка чаю й мисочка з імбирними пряниками.

— Дякую! — прийняла частування я. — А мама сильно зайнята? Я хотіла порадитися з нею щодо цього. — І копнула ногою пакет, у який складала речі, що зайві мені, але можуть стати в пригоді мамі.

— Хочеш, віднесу до неї на кухню? Вона саме вкриває глазур’ю нову порцію пряників.

Я перестала жувати, подивилася на той пряник, який тримала в руці.

— Гадаю, це почекає.

Відтак вказала рукою з чашкою на двері за спиною Михайла:

— Я піду їй допоможу.

— А з цим потрібно зарадити? — кивнув на кімнату Михайло.

— Ой, ні, дякую! — обернулась у дверях я. — Я потім сама.

На кухні смачно пахло. Безлад був не менший за той, що я влаштувала в кімнаті, але пахло безперечно краще.

Мама була з ніг до голови у борошні — точно витанцьовувала, поки готувала. Я прикусила губу, шкодуючи, що пропустила це. Час із мамою на кухні — один із найзатишніших. Переважно тому, що готує вона, а я як той міньйончик — напохваті.

— Ти могла б мене покликати, — зав’язувала фартух я.

— Не хотіла відвертати від справ. Пху!

Мама дмухнула на руду прядку, що впала їй на обличчя, і я заправила ту за вухо.

— Дякую, люба!

Я прийнялася наповнювати кондитерський мішок блакитною глазур'ю.

— Зізнаюся, я здивована, що ти вирішила розібрати шафи, — скоса глипнула на мене мама. — У новий рік без старої торби?

— Еге. Так бабуся завжди казала, — усміхнулася собі я.

— І ти її ніколи не слухала.

Я грайливо наморщила ніс, мама хихикнула.

Коли прикрашання пряників стало рутинним, мої думки попливли далеко за межі кухні. Останній тиждень я була так зайнята генеральним прибиранням усього, що нерівно лежить, що навіть зі Златою до пуття не розмовляла. Тож я виводила всміхнені мордочки на пряниках-чоловічках і гадала, що зараз роблять Горчуки. А що робили на Коляду?

Чи колядували вони? Чи колядували їм? І наскільки великими були очі тих, хто примандрував до Горчуків зі співами?

Бо ж, бачте, колядування Горчукам — то справа нелегка. Там як у будинок зайдеш — то й за годину не вийдеш! Воно ж як треба: і ґазді, і ґаздині, і кожній дитині, і кожній тварині по колядці заспівати. А у Горчуків тих тваринок!..

Ну, на одну менше, ніж могло би бути.

Я поглянула на Трету: вона гралася з новою іграшкою — бобром, який до огидного противно крякав при натисканні. Спасибі за нього Михайлу я, звісно, сказала, але, відчуваю, гратися цією штукою Трета буде тільки в гостях.

— Сподіваюся, ти її забереш, — простежила за моїм поглядом мама.

— Тебе теж бісить цей звук? — обернулася до неї я.

— Ніби хтось блює, — кивнула вона.

Я зобразила блювотні позиви синхронно з тим, як Трета стискала іграшку, і мама засміялася.

— Ми можемо сховати її у твоїй кімнаті, — змовницьки зашепотіла вона.

— О, так, там тепер багато місця! — підхопила я.

— А потім я виріжу оцю пискавку, заштопаю іграшку наново й удамо, ніби вона нарешті знайшлася.

— Ти геній, мамо!

— Я знаю. Але красти іграшку в Трети будеш ти.

Мама продовжила прикрашати прянички цукровими кульками. А за три пряники-ялинки спитала тихо:

— То… ти не хочеш розказати мені, що трапилося на Різдво?

Я стенула плечем.

Мама знає, що трапилося. Принаймні, фактично — Дарина їй розповіла. Однак навіть якби я хотіла поділитися суб'єктивним сприйняттям того вечора, то не змогла б. Минув тиждень, а у мене й досі каша з почуттів. І щойно я її торкаюся — грузну.

— Ти можеш розповісти мені будь-що, ти ж знаєш?

— Авжеж.

Щось мокре ткнулося мені в ногу. Я зиркнула вниз: слинявий бобер — як чарівно!

— Треба вивести її погуляти, — кивнула на Трету я.

— О, Михайло може цим зайнятися. Любий! — крикнула мама коло мого вуха.

— Ась? — визирнув той з коридора.

— Любий, виведи цуценя погуляти, будь ласка.

— Та не варто, я сама, — запевнила я.

— А він однаково до крамниці збирався, — сказала мама, прихопивши мене за плече.

— Дійсно? — здивувався Михайло. — Тобто… дійсно! Збирався. Де там її поводок?

Я зиркнула на Михайла, тоді на маму.

— А ви теж за хитрістю чергу пропустили? — І заломила брів.