Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

Я вела свій урок, бо мені й платили за це, а коли минула година, одразу покинула приміщення через тильні двері. Я не хотіла розмовляти з містером Кутзее. Я сподівалася, він не повернеться.

Проте наступного вечора він прийшов знову, вперто дотримуючись інструкцій, виконуючи кроки, до яких не мав ніякого чуття. Я бачила, що він непопулярний і серед решти учнів. Вони намагались уникати його як партнера. Щодо мене, то його присутність у залі позбавляла мене всякої насолоди. Я намагалася не помічати його, але його годі було не помітити, він спостерігав мене, пожирав моє життя.

Наприкінці години я попросила його лишитися.

— Будь ласка, припиніть це, — сказала я йому, тільки-но ми опинилися на самоті. Він дивився на мене без протесту, мовчки. Я відчувала холодний піт на його тілі. Я відчувала прагнення вдарити його, шмагонути йому по обличчю. — Припиніть це! — повторила я. — Припиніть цькувати мене. Я не хочу бачити вас тут знову. І припиніть дивитись на мене так. Припиніть змушувати мене принижувати вас.

Я б могла сказати ще більше, але боялася, що втрачу контроль і закричу.

Згодом я поговорила з чоловіком, якому належала студія, то був такий собі містер Андерсон. У моїй групі є учень, що не дає мені працювати як слід з іншими учнями, сказала я, тож, будь ласка, поверніть йому гроші і звеліть покинути студію. Але містер Андерсон не хотів. Якщо є учень, який перешкоджає вам вести урок, ви самі маєте покласти цьому край, відповів він. Цей чоловік не робить нічого поганого, пояснювала я, просто його присутність справляє поганий вплив. Ви не можете вигнати учня тільки тому, що його присутність справляє поганий вплив, мовив містер Андерсон. Знайдіть інший розв’язок.

Наступного вечора я знову попросила Кутзее лишитися. Ніде не було місця, щоб усамітнитися, тож я розмовляла з ним у коридорі.

— Це моя робота, ви заважаєте моїй роботі, — казала я. — Ідіть звідси геть. Дайте мені спокій.

Він не відповів, але простяг руку й торкнувся моєї щоки. То був перший і єдиний раз, коли він доторкнувся до мене. В моїй душі закипів гнів. Я відкинула його руку.

— Це не любовна гра! — сичала я. — Хіба ви не бачите, що я ненавиджу вас? Дайте мені спокій і дайте спокій моїй дитині, або я повідомлю про вас у школу!

То була правда: якби він не почав набивати голову моєї доньки небезпечними дурницями, я б ніколи не запросила його до нашої квартири, а він ніколи б не почав жалюгідно переслідувати мене. І що, власне, робить дорослий чоловік у дівочій школі Св. Бонавентури, що мала бути монастирською школою, тільки там немає чорниць?

Правдою було й те, що я ненавиділа його. Я не боялася сказати про це. Він змусив мене ненавидіти його. Та коли я вимовила слово «ненавиджу», він збентежено глянув на мене, немов не йняв віри своїм вухам, що жінка, якій він пропонує себе, може насправді відкидати його. Він не знав, що діяти, точнісінько так само, як не знав, що робити з собою на танцювальному паркеті.

Мене аж ніяк не тішило спостерігати таку приголомшеність, таку безпорадність. Він немов танцював голий переді мною, чоловік, що не вмів танцювати. Я хотіла нагримати на нього, хотіла побити його, хотіла плакати.

[Тиша.]

— Це не та розповідь, яку ви хотіли чути, правда? Ви хотіли для своєї книжки зовсім іншу розповідь. Ви хотіли почути про роман між вашим героєм і гарною балериною-іноземкою. Що ж, я розповідаю вам правду, не роман. Можливо, занадто щиру. Можливо, таку щиру, що тій щирості не лишиться місця у вашій книжці. Не знаю. Мені байдуже.

— Кажіть далі. Я не заперечую, що з вашої розповіді постає не дуже гідний образ Кутзее, проте я нічого не змінюватиму. Обіцяю.

— Не гідний, кажете ви. Що ж, можливо, саме в цьому й полягає ризик, коли ви закохуєтесь. Ризик утратити гідність.

[Тиша.]

Хай там як, я знову пішла до містера Андерсона. «Заберіть цього чоловіка геть з моєї групи, а то я покину роботу», — мовила я. «Я побачу, що я можу зробити, — сказав містер Андерсон. — Ми всі маємо давати раду важким учням, ви не єдині». — «Він не важкий, — пояснила я, — він божевільний».

Чи був він божевільним? Не знаю. Але безперечно мав якусь idée fixe щодо мене.

Наступного дня я пішла до доньчиної школи, як я й попередила Кутзее, і попросила зустрічі з директором. Директор зайнятий, сказали мені. Я зачекаю, погодилась я. Я цілу годину чекала в кабінеті секретарки. Жодного приязного слова. Ніяких припрошень на кшталт «Може, вип’єте чашечку кави, місіс Насіменто?» Нарешті, коли стало зрозуміло, що я не піду, вони капітулювали й дозволили мені побачити директора.

— Я хотіла б поговорити з вами про уроки англійської мови в моєї доньки, — почала я. — Я б хотіла, щоб моя донька й далі ходила на ці уроки, але хочу, щоб вона мала справжнього вчителя англійської мови з належним дипломом. Якщо треба платити більше, я платитиму.

Директор дістала якийсь папір із підставки для течок.

— За словами містера Кутзее, Марія Реґіна має добрі успіхи з англійської, — сказала вона. — Це підтвердили й інші вчителі. Тож у чому, власне, проблема?

— Я не можу сказати вам, у чому проблема, — відповіла я. — Я просто хочу, щоб вона мала іншого вчителя.

Директриса була не дурна. Коли я сказала, що не можу розповісти, яка там проблема, вона одразу здогадалася, про що йдеться.

— Місіс Насіменто, — мовила вона, — якщо я розумію, що ви кажете, ви прийшли з дуже серйозною скаргою. Але я не можу діяти на основі такої скарги, якщо ви не готові говорити конкретніше. Чи справді ви скаржитесь на дії містера Кутзее щодо вашої доньки? Чи справді ви кажете мені, що в його поведінці було щось недоречне?

Вона була не дурна, але ж і я така сама. «Недоречне» — що означає це слово? Чи хочу я звинуватити містера Кутзее й підписати заяву, а потім ходити до суду, щоб мене розпитував суддя? Ні.

— Я не