Читати книгу - "Будь мені тайною, Марина Тітова"

Ще тиждень по тому...

Ковтаючи сльози, що котяться й котяться з моїх очей, намагаюся зробити ковток води. Ще досить молода лікарка з крученим чорним волоссям, котра й подала цю склянку з водою мені, приговорює в цей час: 

— Анжелічка, моя ж ви лапочка сентиментальна. Може вже досить? Наплакались, наревілись. Нумо дихаймо тепер! Гаразд? Повторюйте за мною! Губки розтуляємо, ротик розширяємо й глибоким вдихом повітря хапаймо — аппф... А тепер, коли легені повні, повільно, повільно, видихаймо все — пфф. І ще раз. Вдих — аппф... І видих — пфф... — просить вона повторювати за нею нескладні дії. — І водички тепер. Попийте водички, моя ж ви мармеладка цукрова.

— Дякую вам, — виконавши елементарні рекомендації від гінекологині, хочу бути вдячною. — Анно Миколаївно, обіцяю, що в боргу не залишусь. Ви вже скільки зробили всього для мене! Якби не ви...

— ...Годі, Анжелічко, годі вам! Це моя робота. Звісно, не щодня до мене приходять пацієнтки з невідомо як поставленими діагнозами та далеко не з кожною я проводжу таку кропітку роботу, але все ж — це мої обов'язки, — зупиняє мене приємна людина й пречудова спеціалістка своєї сфери.

— Але все ж... — все одно хочу ще дякувати жінці. От тільки вологість, що повертається на очі, заважає.

Анна Миколаївна стає серйознішою від побаченого.

— Все, Анжеліко, заспокойтесь. Не треба слів. Так — це боляче, розумію, дізнатись, що вам шкодили, не лікували, а провокували безпліддя, однак все це вже позаду! Це ще дуже добре, що вам давали примітивні пігулки, а не щось сильніше. Наслідки після ібупрофенів і гормональних виправити реально. І ми зробимо це. Ясна річ, з гормонами ще добряче пововтузитися тепер треба й готуйтесь бігати до мене найближчими місяцями, як до себе додому, але... Від себе я зроблю все, що в моїх силах. Але найбільше зусиль все ж доведеться докласти саме вам. І найперше, що потрібно робити — це берегти нерви та не хвилюватися. Тож, заспокоюємось, моя лапонька, заспокоюємось. Все буде добре.

— Все точно буде добре? — недовірливо перепитую, вгамовуючи своє серцебиття, яке після зробленого УЗД оскаженіло.

— Так, Анжеліко, — все буде добре. Тільки треба час, терпіння й багато грошей у вашому випадку. Куди ж без грошей нині, га? А ще багато вітамінів і мінералів. Ось — я весь перелік необхідного написала. А тут, на зворотному боці результату УЗД розпорядок здачі аналізів — ознайомтесь.

Приймаю з рук лікарки папірці, а руки тремтять. Скільки всього за день дізналась! І як тут не хвилюватись? Однак примушую себе бути сильною заради майбутнього моїх ще не народжених дітей, в яких з'являється, за словами лікарки, можливість колись все ж таки з'явитись на світ.

Прощаюся з новою лікаркою та йду на ватяних ногах коридором. А результати огляду тримаю досі в руках, не спромігшись покласти їх до сумки.

...І раптом, через сконцентрованість на власних відчуттях, ледь не врізаюсь в людину, повернувши з одного коридору в інший.

— Анжеліко! — впізнає мене миттєво людина-перепона.

— Петро... І ви тут? — замість вітання, дивуюся, зіштовхнувшись зі старим знайомим. І старим майже у буквальному розумінні слова, адже чоловік у свої сорок має сиве волосся та виглядає старше свого віку.

— Бачу, ти скористалася моєю порадою та звернулася до Анни Миколаївни. Як твої справи? — приязно та, навіть, щемно лунає голос Петра. Того самого чоловіка, котрий колись за мною вився барвінком і не давав і крок зробити повз нього, але якого я боялась. Чомусь. Як виявилось, даремно.

— Все прекрасно. Анна Миколаївна фахівець від Бога. Дякую, що порекомендували... І за Львів дякую теж, — додаю дещо тихше, роззираючись коридором.

— Ну що ти! Дрібниці. Я нічого такого надприродного не зробив, — змовницьки усміхається мені сивочолий Петро.

— Все одно дякую... А ви тут..? — цікавлюсь заради зв'язки слів.

— ...З дружиною і донечкою. Теж до Анни Миколаївни та до педіатра. А ось і вони, між іншим. Наталю, ходи сюди! — звертається Петро до вродливиці, яка пливе павою коридором, тримаючи в руках, закутану в комбінезон, на розмір більше, ніж потрібно, дитину. — Наталю, познайомся — це Анжеліка. Колись вона була моїм незмінним перукарем. Ніхто крім неї не розуміє так точно бажання клієнтів, як вона.

— Дуже приємно. Наталя, — нагороджує мене білосніжною усмішкою молодиця, діставшись точки зустрічі. — А наше золотко ваша тезка! Теж Анжелічка. Скажіть, вона ж янголятко, чи не так? — нахиляє миле дитятко до мене, щоб я помилувалась. — Це коханий їй ім'я таке дав. Кличе її Анджеліною. Каже, що вона найвродливіша дівчинка на світі. Це так мило! Обожнюю свого чоловіка.

Мене пересмикує від почутого... Це ж мене так Петро колись називав! "Анджеліна, тільки не Джолі, а ще краща за неї дівчина. Найвродливіша дівчина серед найвродливіших"... Висновки робляться самі собою.

— Наймиліше малятко на світі — це правда. Хай же росте здоровою та щасливою... Скільки їй? — питаю з ввічливості.

— П'ять місяців.  Ой, у мене вже час записи підійшов! Маю бігти. На все добре вам! Коханий, тримай малятко, а я побігла, — лишає своєї компанії нас Наталя.

— І мені треба йти... — нетвердо звертаюсь до чоловіка з дитиною, не спромігшись поглянути йому в очі. — Ще раз дякую... За все.