Читати книгу - "Іван Богун. У 2 тт. Том 2"

Ян Казимир погодився, поквапливо хитнувши головою, хоча якби князь придивився до погляду його очей, він би не побачив там впевненості у твердженні про скору перемогу і угамування козацької України. Вони ще близько півгодини неспішно куштували безліч найвишуканіших страв, що їх готували кращі королівські кухарі, вели неспішну бесіду, несподівано перескакуючи з пафосних патріотичних заяв до обговорення королівських полювань або хортів з елітних псарень Ієремії Вишневецького. Запивали десятирічним бургундським і двадцятирічним цекубою, не забуваючи співати хвалебних од виноробам Франції й Італії, дякуючи чому могли тепер насолоджуватись «воістину райським відчуттям смаку та навіть неземної легкості аромату».

Нарешті Ян Казимир відставив келих і витер вуста білосніжною серветкою, яка лежала поруч з ним на срібній таці.

– Якщо князь буде таким люб'язним скласти мені компанію під час невеличкої комонної прогулянки, я мав би на меті обговорити з ним ще деякі питання, котрі стосуються нашого найближчого майбутнього.

– Можу лише подякувати за запрошення. Я завжди готовий до ваших послуг, – з готовністю погодився Вишневецький.

Наповнений свіжими пахощами літнього гаю, що їх приніс лагідний вітерець з тих місць, де досі не встигли похазяйнувати жовніри, дійсно приносив насолоду, а сонце, що час від часу ховалося за невеличкі, схожі на пухнастих овечок хмаринки, не пекло, скоріше лагідно вигрівало землю. Король з князем Вишневецьким випередили свій почет на добрі дві сотні кроків і їхали поряд, з насолодою вбираючи в себе тепле пахуче повітря.

– Князь був здивований моїм запрошенням? – вимовив нарешті Ян Казимир, коли на обрії зникли мури Сокаля, залишивши по собі за спинами короля і князя лише невиразну стрічку Бугу і довгу шпицю дзвіниці монастиря бернардинів.

– Не те щоб здивований, – знизав плечима князь. – Дякуючи святому Яну, я ніколи не був обділеним увагою вашої величності. Але маю надію, ви поясните, чому лише я один? Чому ви не покликали гетьманів, шляхту? Чому нарешті для розмови ми повинні виїздити світ за очі, невже король Речі Посполитої змушений боятись чужих вух, знаходячись у власних покоях?

– Ви згущуєте фарби, – ніяково посміхнувся Ян Казимир. – Усе не так таємно, як вам здалося на перший погляд, князю. Дякувати Богу, я маю можливість вибирати з ким обговорювати або не обговорювати свої рішення і дії. У даному випадку мені здалося, що ваша думка, вислухана в розмові один на один, буде корисніша для мене, аніж розведення балаканини на військовій раді, котра неодмінно перетвориться на таку собі копію сейму. На таких радах здається, що ось-ось почуєш те дурнувате «liberum veto![61]». Що стосується гетьманів… Князю, ви втримали Збараж, коли у Хмельницького було війська значно більше, аніж у вас. Вони програли Корсунь і Жовті Води, коли перевага сил була на їхньому боці. Я повинен ще щось пояснювати?

Вишневецький поквапливо відвів погляд убік, аби король не зміг побачити задоволеного блиску у нього в очах.

– І мені немає чого боятися у власних покоях, – продовжив Ваза. – Звичайно, шпигуни ворогів не дрімають. Але для них узнати зміст нашої бесіди однаково легко як там, так і тут, серед буяння природи. Будемо вважати, що ми з вами виїхали лише з метою отримати задоволення від краєвидів, вітру і свіжого повітря. Така мотивація влаштує князя?

– Отже, до справ. Пану відомо, що Хмельницькому, попри усі наші дії, все ж поталанило довести Іслам-Ґераю, що тому конче потрібно поновити союз із козаками?

– Так, ваша величність.

– Я не сумнівався у вашій обізнаності. Тож очікуємо тридцять тисяч татар на допомогу Хмельницькому, а за голову Нітшох-мурзи, котрий особисто переконував мене нещодавно в тому, що зможе відвернути Кази-Ґерая і навіть самого хана від союзу з Хмельницьким, я не дав би тепер і мідного шеляга. Але це ще не все. Три місяці переговорів з прихильною до нас козацькою старшиною, схоже, нічого не дали. Ті люди лише співали те, що ми хотіли від них почути, дій же ніяких не виявили. «Старшина бажає миру з Польщею, і лише чернь за Богданом», – чув я від них, але тепер військо Хмельницького зібрано, і старшина старанно виконує його накази. «Він тягає нас і мучить», – стогнав той народець, але тепер так ревно виконує свої обов'язки, що я кілька тижнів тому був неспроможний захопити жодного «язика», абись розпитати в нього про наміри Хмельницького. Коли ж нарешті нам пощастило піймати кількох у полон, вони навіть під тортурами відмовились говорити! І таких не одиниці! Ось уже кілька днів під сокиру ката лягають по десять-двадцять чоловік, а я майже нічого не знаю про плани Хмельницького. Знаєте, як це трапляється? Першому ставиться питання, і якщо він мовчить, йому стинають голову, а могилу йому наказують копати наступному, після чого те саме запитання ставлять йому. І так далі. Останнього закопує кат. А вони мовчать, пане Вишневецький! Тепер я вже остаточно зрозумів: сподіватися на мирне вирішення проблеми не приходиться, як би мене не запевняли в протилежному.

– Я в цьому не мав сумніву взагалі ніколи, ваша величність. Їх потрібно знищити, інакше я не заздрю долі Речі Посполитої. Можливо, вам не відомо, але в плани Хмельницького входить дещо більше, аніж ми від нього сподівалися після Зборова. Від надійних людей до мене надходять чутки, що хлопський гетьман мовив наступне: «альбо ж загину й пропаду, а зі мною і все Військо Запорізьке, альбо з братією своєю ще влітку буду на Віслі, а восени – за Віслою». І Калиновському він минулої зими не забув: «Навіщо мені Нечая зніс? – мовив. – Взимку кара ляхів була, тепер моя буде!» Це виразка на тілі отчизни, ваша величність. А з виразкою неможливо домовлятися, її потрібно видаляти.

– Так. Я з вами цілком згоден, князю, домовини з Хмельницьким є зайвою втратою часу. Військо польське готове завдати козакам нищівного удару. Що ж, тепер давайте підступимо впритул до того, задля чого я вас, власне, і покликав. Де, на вашу думку, було б найкраще провести рішучу битву? Провести її так, аби залишки бунтарства, зібраного Хмельницьким, уже ніколи не змогли нас потурбувати?

Вишневецький замислився. По кількох хвилинах роздуму поглянув на короля:

– Був би вдячний вам за інформацію про теперішнє місцезнаходження Хмельницького. Мої дані, я думаю, дещо застаріли за кілька днів подорожі. Крім того, порівнявши наші з вами джерела, зможемо уникнути помилок і неточностей.

Ян Казимир посміхнувся. Від нього не заховалося оте зверхнє: «наші з вами джерела». Вишневецький давно почував себе державою