Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

— Стаєш песимістом, Стасику! — вигукнула тітка Віра. — Як будеш так думати, наш рід напевне переведеться. Коли про щось забагато думаєш, воно робиться приреченим.

— Тобто людина стає нездатна дурити себе й інших?

— Не знаю, — чесно призналася тітка Віра. — Це для мене заскладні матерії. Але відаю інше: дуросвіт не тільки робить нещасною ту, яку дурить, але передусім себе, бо життя мстиве. Але тобі, певне, осоружними стали наші бабські жалі. Чому терпиш?

— Бо цей дім — частина моєї душі, — сказав просто.

— Ну, в це важко повірити. Була б воля та змога, покинула б це бабське пекло і ніколи б сюди не навідувалась.

— Так здається, бо живете тут. А покинули б, тягло б назад.

— Ні! І порогу, цього не переступила б. Знаєш, що мені часом хочеться? Облити цей будинок бензином і спалити його високим полум’ям.

— Але досі не зробили цього.

— Бо я слабка, квола жінка! А жінка за своєю рабською природою схильна до примирення. Отак позлишся, поревеш, покричиш, а тоді змирюєшся… Де дітись?

— У мене складніше. Рідний дім — це як гавань для втікача.

— Гавань із розбитими кораблями.

— На жаль! Кораблі розбиті, але гавань є.

— Сумнівна втіха, — сказала, печально всміхаючись, тітка Віра.

Вони замовкли, і він помітив, що вона дивиться на його сумку, притому зовсім так само, як передоцим її сестри. І йому раптом стало жаль цієї жінки, адже її елегантність, усмішка світської дами, її, зрештою, розумність та інтелігентність — надбані за роки життя маски, а насправді на стільці перед ним сиділа дівчинка, яка знає, що їй привезено подарунки, і яка втомилася чекати, поки надійде черга їх дістати. Сумка стояла під рукою, і він почав витягати з неї пакунки. Були тут французькі духи, трохи косметики, були колготки і ціла зв’язка найновіших любовних романів. Тітка Віра цвіла. Понюхала духи, розгорнула і обдивилася косметику, охала й ахала, і весь час дякувала; сказала про вічну проблему колготок для жінок; пожадно передивилася палітурки книжок, тоді все охайно позагортувала, а коли знову всілась рівно на стільці, на обличчі в неї цвіли рум’янці.

— Не можу збагнути, Стасику, чого з нами возишся? — спитала вона. — Чого придобрюєш і балуєш? Ти ж не проста людина, чи в тебе мало клопотів?

— Кожна людина проста, — сказав він. — Непростими нас роблять обставини і людська облуда. Я, тьотю, найбільше боюсь у цьому світі самооблуди, бо це людину вбиває.

— А я думала, самооблуда людину вивищує, — сказала тітка Віра.

— Це одне і те ж, — різко сказав він. — Це, тьотю, одне і те ж!

— Але який зв’язок між самооблудою і цими подарунками?

— Я боюся відірватися від свого кореня, — тихо сказав Станіслав. — Вам це, може, не зовсім зрозуміло, бо це може зрозуміти тільки той, хто покинув рідний дім, а іншого не знайшов.

Увечері він вибрався на гостину до Миколи. За обідом вони знову зібралися всі разом; тітки були мирні й добродушні; Станіслав жартував; тітки щось розповідали, перебиваючи одна одну — всі ці історії він давно знав і не раз їх прослуховував; сонце просвічувало кімнату, стяга падала на стіл із розставленими стравами, і салат од того ставав яскраво-ясно-зеленим, а помідори вдвічі червоніші, порцеляна лискотіла, як і метал виделок та ножів, ложок та ложечок; очі від яскравого світла в тіток стали прозорими, ніби вода із мілким дном, вони виглядали молодшими і ніби зміненими; всі зробилися повільні в рухах, хоч вуста в тієї чи іншої, коли говорила, рухалися пришвидшено; і йому раптом здалося, що за їхніми спинами, в сутінних кутках, позастигали, вийшовши із глибини часу, тіні тих, кого вони згадували. Станіслав подумав, що коли б зійшлися в цій кімнаті живі й неживі пожильці дому, ті, котрі вважали його своїм рідним, ті, яких вони ще знали і яких позабували, — було б їх так багато, що заповнили б простір кімнати цілком. Але тіні в цьому світі займають місця зовсім небагато, і не завжди вони повторюють людську постать, часом така тінь уміщується у відбитку стільця, столу, супниці, тарілки, вази чи покладених у неї плодів, рами вікна, і всі вони, тіні речей та людей, вбирають у себе дух забутих предків, які ніколи не покидатимуть цих стін, поки ті не зруйнуються і поки не покине їх останній пожилець. І Станіславу було добре від того, що відчував їхню присутність, адже саме завдяки цьому в ньому вкотре вже за день почала витворюватися музика, наразі ясна і дзеньчиста, яка розповідала про освітлені сонцем озерця з мілкою водою, про мішанку барв, про виголос мови, коли слова раптом провисають у тиші і примушують на мить завмерти людину, про погідний рух рук, коли в одній виделка, а в другій ніж, про несподівано червоний полиск вина, коли ллється у кришталевий келих, про білу викохану руку, що тримає пляшку, і про сяйво білого манжета, про срібне волосся, що його просвічує проміння і яке починає грати від того іскрами, — все це було знаком миру, що їх навідав та об’єднав, і саме від того миру й починала сочитися, ніби вода із джерела, його сьогоднішня музика. Тітки, здається, нутром відчули, що йому потрібно, були ґречні одна з одною і коректні, але ніби перестали бути живими, а отже, неоднозначними, і самі поступово переходячи в тіні, а може, й ставали ними, а він їх чи згадав, чи придумав в урочу мить, бувши важко втомленим і на мент приплющивши очі. Знав, що колись так і станеться, може, й невдовзі, — куди ж дінеться від своєї самоти й неприкаяності, як лікуватиме власну невпевненість та вичерпаність, адже з