Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

ними себе самотнім ніколи не відчував, бо вони завжди були в русі й колотнечі, у неспокої й клопотах, у пристрастях, хоч які дрібні були, і взаємоз’їдливості. То бридня й брехня, що славетна людина не знає самотності й невпевненості, вони тим глибші, чим людина славетніша, якщо не перетворить себе в ляльку, оту пласмасову подобу людини, що вміє кивати головою й рухати руками та ногами. Надходить час, і людина чує в душі стогін, і їй стає тоскно й печально відчувати тлінність і мінливість світу, а в ньому передусім себе. Тож там, за столом, йому на мить здалося, що цей приїзд до тіток фата-морганний, а насправді сидить він сам, а на інших стільцях порозсідалися кістяки, і ці кістяки ґречно розмовляють і чемно одне одного припрошують, а ще чемніше всміхаються, коли можуть усміхатися черепи. Дрож пройшов по його тілі, і усі позамовкали й повернули очі до нього і німо та здивовано на нього подивилися — тиша постала за столом, всі зачаровано позавмирали.

— Щось сталося? — спитала розважно тітка Настя.

— Не звертайте уваги, — всміхнувся він. — Це в мене зараз буває: дрож у тілі.

— Тобі треба більше відпочивати, — сказала тітка Марія.

— А чого я до вас приїхав?

— Ну, два дні, — сказала тітка Віра, — що це за приїзд і що за відпочинок?

— Для мене досить, — мовив…

Біля хвіртки озирнувся: тітки стояли на ґанку всі семеро, скупчившись.

— Не загулюйся пізно, — гукнула тітка Настуся, — бо тепер розвелося босоти.

— Хай тебе Микола проведе, — сказала тітка Ольга.

Вулиця була безлюдна. Минув двір, у якому жила та жінка, що його вразила, безсумнівно — це Леонідина племінниця; в дворі нікого, білизна знята, хоч навряд чи вона встигла висохнути при сьогоднішніх дощах. Минув завулка, в якому так загадково, майже містично зникли два Вірині залицяльники, і йому незвідь-чому захотілося завернути туди й собі, щоб принаймні переконатися, чи справді з нього нема проходу. Озирнувся, тітки стояли біля хвіртки й дивились йому вслід.

Микола жив неподалік, на сусідній вулиці, так само в старому будинку із занедбаним садком; з-за паркану на тротуар витиналися вишневі гілки, повні великих, аж чорних вишень. Він зірвав одну й поклав до рота.

Перший його привітав малий жовтий, чи радше світло-брунатний, песик, який розлящався на все обійстя, на цей сигнал вийшов Микола і прогнав песика.

— Позаростало в тебе, — сказав Станіслав, роззираючись.

— Ми всі потроху заростаємо, — відповів Микола. — Бур’яном, клопотами, літами і пригасаємо, як вогонь у лампі.

Микола любив висловлюватись образно, квітасто, його порівняння було архаїчне: коли це вони були, гасові лампи?

Але гасова лампа в Миколи була, вона стояла у сінцях найсправжнісінька з одутлим, витягеним і звуженим угорі склом, з просякнутою гасом підставкою, навіть фігурним гвинтиком для підкручування ґноту. Сінці захаращені каструлями, відрами, горщиками під вазони — Микола з жінкою у вазонах кохалися.

— Тут теж нелад, але вибачай. Збираємося попересаджувати вазони, — сказав Микола. — Прошу, тягни двері, бо там на тебе чекають…

Це було сказано жартівливим тоном, але гумор у Миколи завжди був сумнівний, тобто він бачив смішне там, де його недобачали інші. І тут раптом Станіслав відчув, що починає хвилюватися: хто його має чекати? Леоніда, яка цілком і давно опустилась у житейські клопоти, роздалася, збайдужіла до всього, окрім своїх потреб, а юначих сентиментів до нього, очевидно, ніколи й не мала, недаремно його покинула так легко й пішла за Миколу. Він урази на неї не мав, бо вона давно перейшла із плоті, що його чарувала, у плоть жінки чужої, йому цілком байдужої, залишивши при собі хіба ім’я, трохи незвичне, яке його свого часу також уражало, адже інтелігентське й небанальне. Був настільки в молодості закомплексований, що не міг відчувати ніжних почуттів до дівчат з банальними іменами: Валя, Галя, Лена, Рая і тому подібне. Отож чого хвилюється? Але роздумувати ніколи, двері Микола перед ним відчинив, запобігливо скочивши вперед, і нічого не залишалось, як переступити порогу. І тут, у віталенці, де стояло старе фортепіано, висіли якісь сумнівної художньої якості картини й побільшені фотокартки предків та родичів цієї родини, у старому фотелі він раптом побачив Леоніду, але не цю важку, тілисту й добродушну, до якої йшов у гості, а ту, з юності, риси якої — ніби літній вітер, від якої струміло красою та свіжістю ранку і в якій застигло щось сонне, ніби була це напіврозкрита квітка, — таємничий чар. Жінка звелася йому назустріч.

— Це і є Леонідина племінниця, можливий предмет твоїх сентиментів, — сказав Микола і, чи злорадісно, чи у свій спосіб жартуючи, цілком нешляхетно зареготав.

— То це ви повідомили Миколу про мій приїзд? — спитав Станіслав.

Вона почервоніла й хитнула.

— Сідайте й балакайте, — сказав Микола, — а я метнусь допомогти Леоніді, бо вона мене з’їсть без гірчиці.

Здається, це також був жарт, притому ніби образний, але смішний тільки для його творця, він єдиний засміявся, підморгнув Станіславу і зник. Вони сіли одне супроти одного.

— А як мене пізнали? — спитав Станіслав. — По-моєму, ми раніше з вами не зустрічалися?

— Ну, це ви мене не помічали, а я вас бачила не раз, — сказала жінка. — Крім того, я теж музикант, але провінційного рівня, викладаю в музичній школі й на лаври не претендую.

Все ще була зарум’янена, а очі мала прекрасні. Магнетичні, теплі, в яких хотілося втонути, з золотими іскорками.

— Але як я міг вас не помітити? — щиро вихопилося в нього. — Весь час жили на нашій вулиці?

— Ні, я пішла туди заміж, і живу там уже чотири роки. Очевидно, не така я примітна, щоб мене конче помічати.

Був уражений. Вона жила на їхній вулиці чотири роки, це значило, що він двічі приїжджав до тіточок і двічі її не помітив. А й справді, як