Читати книгу - "Пекло на землі, Віталій Юрченко"

Активність і популярність сільського вчителя незабаром привернули увагу агентів ДПУ. 31 жовтня 1929 р. його заарештували за відгук, який надала очолювана ним комісія про стан вивчення української мови в окружній організації ДПУ.

Покарання відбував у Соловецьких таборах, на будівництві залізниці Котлас – Усть-Сисольськ. 28 червня 1930 р. Юрій утік, подолав понад 5 тис. км, перейшов кордон із Польщею та поселився у Львові. Зустрічався зі співробітниками НТШ і митрополитом Андреєм Шептицьким (за його сприяння отримав помешкання при Українській ремісничій бурсі).

У 1931 – 1932 рр. видав спогади «Із записок засланця» у 3-х ч.: «Шляхами на Соловки», «Пекло на землі», «В Усевлоні ОГПУ та втеча звідтіль».

У Львові втікач жив бідно, зазнавав переслідування польської поліції. Та все ж йому вдалося вступити на навчання до Вищої школи міжнародної торгівлі, яку закінчив у 1936 році.

Згодом переїхав у містечко Корець під Рівним, де влаштувався працювати в земельній управі. Це дивно, але він двічі, весною 1935-го й у травні 1937 р., нелегально приїжджав у рідні місця, зустрічався з друзями юності.

Тобто можливість долати кордон була. Тоді стоїть питання: чому ніхто з українських письменників не скористався цим? Чому, бачачи, як коло круг них звужується, залишалися на місці, а найбільше що робили, то тікали до Москви чи ще далі? Про Юрченка згадує політкаторжанин Микола Куделя: «Влітку 1933 р. у Буяні (це Луччина. – Ю. В.) для проведення офіційної ревізії в нашому кооперативі «Добробут» з центрального Союзу українських кооперативів прибув інспектор-ревізор Галинський, людина рідкісної долі, більш відомий в літературі як Віталій Юрченко. Тож зустріч з цією майже легендарною людиною була для нас, молодих юнаків, особливо жаданою і корисною. З трепетом серця слухали ми розповіді гостя, а наостанок я запросив його до своєї оселі, а мама угощала його варениками із сиром і сметаною. Буяньським аматорам сцени Віталій Юрченко передав для розучення і постановки рукопис своєї п’єси «Блудний син».

В. Юрченко продовжував літературну діяльність і в повісті «Червоний чад 1917 – 1923» (1934) виклав особисті враження від українського пореволюційного села. Також уміщував твори в альманасі «Дніпро» та виданнях «Червоної Калини». Під час Другої світової війни співпрацював з редакцією газети «Волинь», спілкувався з У. Самчуком, Т. Бульбою (Боровцем), М. Скрипником.

Дружина після його арешту втекла на Донбас з малою дитиною, на початку війни повернулася в рідне село. Востаннє Юрій побував у своєму селі влітку 1943 р. і перевіз дружину та сина до Корця.

У 1931 – 1932 та 1937 – 1938 рр. слідчі Уманського відділення ДПУ допитали односельчан Юрченка. З’ясувалося, що під час втечі він заїжджав у село Грузьке на Уманщині. Тут у 1922 р. Ю. Карась-Галинський вчителював, крім того у цьому селі жили його родичі і друзі – брати Микола й Андрій Копієватські, Пилип Василевський та інші.

Селянин Л. Бик свідчив, що Карась-Галинський заїжджав спочатку в Харків, а звідти в село Грузьке до Копієватських. До села Текуча його привіз на підводі Олексій Копієватський.

Колишній голова сільради с. Текуча Трохим Михайловин на допиті 31.03.1938 р. розповів, що Карась-Галинський надсилав родичам листи з Польщі через село Грузьке.

Звісно, втікач у своїх спогадах не описав цього, щоб не підставляти родину і товаришів. Але так виглядає, що він якийсь час пересидів у Грузькому, а можливо, ще й роздобув фальшиві документи.

«Іван Кедрин згадує, що Юрченко у Львові мешкав спершу у Ремісничій бурсі «на Пасіках», а згодом на вул. Св. Петра (тепер Мечнікова, там, де жив також І. Бабій). Але до сьогодні є ще дехто, що не вірить у політичну чесність Юрченка. Підозрілим було, мовляв, не тільки те, як він міг пробратися з Соловецьких островів до Львова без сторонньої допомоги, а й те, що його прийняли до польської Академії закордонної торгівлі у Львові, де обов’язувався Numerus clausus[89] проти українців. Юрченко теж, так би мовити, «мав відносини» з відомим у Львові комісаром поліції Бехметюком. У політичному процесі Богдана Кравцева у зв’язку з експропріяційним нападом Лев Ганкевич посилався на Юрченка, що ОУН діє не тільки проти Польщі, але й проти Совєтського Союзу. Тоді Юрченка викликали до поліції і там Бехметюк загрозив йому, що коли він явиться у суді й буде зізнаватися у користь Богдана Кравцева, то його, Юрченка, викинуть з Польщі до Совєтів. Юрченко послухав, і це дехто брав йому за зле. Але люди з організації наддніпрянських втікачів Комітету допомоги емігрантам з України з’ясували, що цей Комітет старався про прийняття Юрченка до названої вгорі школи і що всі емігранти були насправді на ласці-неласці польської поліції, яка мала змогу стероризувати кожного емігранта погрозами «видалення».

Скінчив Віталій Юрченко трагічно. З вибухом війни опинився спершу у Кракові, опісля працював у кооперації у Холмі, врешті в Корці. Мав зв’язки з місцевою німецькою комендатурою і помагав українським похідним групам, добуваючи декому з них потрібні документи. Тоді восени 1942 р. Юрченка стрінула велика радість. Один наш громадянин віднайшов випадково дружину Юрченка в Україні і разом із сином привіз її до Корця. Юрченко і його приятелі влаштували з цього приводу бенкет. Під час вечері, яка проходила у веселому настрої, вдерлися до кімнати озброєні люди й застрілили Юрченка, після чого, нікому іншому ніякого лиха не вдіявши, зникли.

До сьогодні не відомо, хто це був: українська боївка, яка вірила, що Юрченко польський аґент, польська боївка, що мстилася за зв’язки Юрченка з німцями, чи большевицька. Але нема сумніву, що видав його хтось з його найближчого оточення».

Насправді вбито Юрченка було 12 або 13 лютого 1943 року совєтськими партизанами за звинуваченням у написанні пасквілів на совєтську владу.

«Судова розправа Кирила Студинського проти члена дирекції видавництва «Червона Калина» Петра Постолюка й відповідального редактора «Діла» Олександра Костика в 1932 році цікава з уваги на тодішню політичну атмосферу в західноукраїнському громадянстві, як також для характеристики всього тодішнього культурно-політичного клімату, в якому жило українство, – згадував згодом репортер «Діла» Іван Кедрин-Рудницький. – Це був насправді надзвичайно характеристичний причинок до зрозуміння тодішніх настроїв, і совісний історик української політичної думки міг би покликатись саме на той судовий процес і його відгуки, як показник тодішніх течій».

Отже, у 1931 – 1932 рр. видавництво «Червона Калина» у Львові, яке спеціалізувалося на