Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Морфій 📚 - Українською

Читати книгу - "Морфій"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Морфій" автора Щепан Твардох. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 133 134 135 ... 147
Перейти на сторінку:
в тому вагоні — а то був звичайний вагон для худоби, уявіть собі, — чи я в ньому думав, що через тиждень сидітиму в лазні в Будапешті? Не думав. Але сиджу і ще до чогось придамся.

Від мене він потребує лише підтверджень власним словам, це я вже розумію.

— Розповім-но я панові анекдот. У лазні добре розповідати анекдоти. Отож, утік я з того транспорту, правильно?

— Так.

— І, якщо точніше, я знерухомив вартового. А ще точніше, вбив. Забив йому в живіт його власний багнет, забрав карабін та й утік.

— То акт великої відваги, — кажу я, гадаючи, чи розпізнає він сарказм.

— Радше рефлекс. Просто нагода випала. То я втік, украдьки пробирався сюди, надголодь перейшов Ґорґани, вийшов нарешті у Кіральмезе[211], і там мене зустріли півники.

— Жандарми, так?

— Жандарми. Ну от вони кажуть мені віддати зброю, хотіли інтернувати. А я їм кажу, що немає мови, що вимагаю дозволу на телефонний дзвінок. Ми трохи посперечалися, вони кажуть, і правду кажуть, що я смерджу як цап, що я програв війну і нічого не можу вимагати. А я на те кажу, що вимагаю. І так далі. Нарешті погодилися, дзвоню.

— А куди ви дзвонили?

— Прошу почекати. Я поговорив, передаю слухавку тому жандармові, котрий мене пильнував, він трохи зблід, але добре. Каже мені, що зброю віддавати не треба і що треба почекати. От я й пішов спати. До камери, звісно, але відчиненої. Рано встаю, чекаємо далі, але вже недовго. І можете собі уявити, як у тих півників писки побіліли, коли на пост виїжджає колона автомобілів і з одного висідає сам Барта… — Тут він багатозначно замовк, очікуючи почути від мене здивований вигук.

Я замислився на хвилю. Але ні, зараз, щось таке пригадується.

— Барта… Міністр?..

Штайфер полегшено зітхнув.

— Саме так! Кароль Барта де Далнокфалва. І знаєте що? Висідає з автівки, стає переді мною і салютує мені, такому брудному, смердючому, задрипаному, салютує довго і мовчки. А знаєте чому?

— Складав шану героїзму польського вояка? — глузливо запитав я.

Штайфер із розумінням усміхнувся.

— Добре! Але ні. Він дуже пронімецький, знаєте ж?

— Ну а чому?

— Бо то мій колега з війська! — розсміявся він. — Разом воювали в Альпах. Я був сапером. Виніс пораненого з вогню, зніс його в долину, далеко. Мене відразу викликали до Будапешта. Ну то самі розумієте, я тут придамся, з такими знайомствами.

Розумію.

— Отож. Тут недавно планували надати одному титул уповноваженого при міністерстві війни, точніше, воно називається міністерством гонведів. Дембінському планували.

— Генералу Дембінському?

— Ні, капралу Дембінському з Лазиськ-Дольних. Очевидно, що генералу Дембінському. Але я все владнаю так, що уповноваженим зроблять мене. І все владнається. А як ви приїхали? — різко змінив тему.

— Автівкою.

— О! Чудово. То автівку мені залиште, бо вона мені буде тут потрібна. Табори для інтернованих розкидані по всій Угорщині, а мені треба буде їх усі об’їхати. Яка то автівка?

— Шевроле мастер. Кабріолет, — відповідаю на межі смертельної образи, ніби то моя автівка. Мою автівку, мою олімпію, в мене вже забрали такі, як він. А тепер знову забирають. Але це дещо інше. Те саме. Тільки я вже інший.

— Чудово. Шкода, що кабріолет, бо зима надходить. Але дах там бодай суцільний?

— Суцільний. Але як ми повернемося?

— Ну бачите, в тому вся справа. Нині звечора йде спеціальний німецький потяг, просто до Варшави. Випадково довідався. Цивільний, бо угорці військових не пропускають, але всередині переважно військові. Раз уже маєте потужні папери, то поїдете без проблем. А мені автівка потрібна.

— Розумію, — згодився я.

— Добре. Знаєте, ми вже тут довго сидимо. А можна би піти щось з’їсти.

— Так. Я тут із, ну… Як би то…

Не знав, що сказати.

— Ви тут із жінкою.

— Ні, ні… Ну тобто так, із жінкою, але ж це не… Тобто вона співробітниця Інженера, а ніяка не моя… Ну, розумієте.

— Ах. Розумію. А звати?..

— Але ж конспірація…

— Дайте спокій.

— Дзідзя Рохацевич.

— А, панна Рохацевич. Ну, тоді все ясно.

Я хотів би запитально глянути на нього, але в лазні так не вийде, бо сидимо поруч, але бачити одне одного не можемо, так напарили. Тому я не дивлюся на нього запитально.

Штайфер підвівся.

— Ну, пане Віллеманн, то я вже піду.

— Панна Рохацевич хотіла піти снідати до «Centrál Kávéház».

— Може бути. Через дві годинки, — відповів і вийшов.

А я, що я мав робити?

Я ще хвильку посидів, пішов у холодний душ, іще на хвилю занурився в басейн із гарячою водою, щоб не зустріти Штайфера в перевдягальні, потім узяв свій купальний халат, загорнувся в нього і вийшов у передпокій.

Одутлий лазничий ламаною німецькою запропонував мені масаж, коли я проминав його пост.

Бриджуся дотику. Жінці дозволяю торкатися мене в ліжку, але не люблю нееротичної ласки, щоденних пестощів. Я дозволяв те Гелені, бо знав, що вона цього потребує навіть дужче, ніж сексуального життя, тож я дозволяв їй розчісувати моє волосся або гладити мене по шиї, коли вже вона мене пестила, але я того не любив. А тут іще й чоловік аби мене торкався?.. Аби я вклався, голий, тільки сідниці затуляючи рушником, а той велет з очима басет-гаунда буде мене розтирати наолієними долонями? Бридота.

Згодився.

Я пішов за ґарґантюанським товстуном, вклався на лежанці, котру він мені показав, попередньо обмотавшись рушником, а масажист намастив долоні й заходився масажувати мої плечі. І не було в тому нічого бридкого; мало того, це було навіть приємно.

Я Константи Віллеманн, і неважливо, що я люблю, а що ні. Важливо, що я є.

Повернувся ліфтом до покою.

Дзідзя сиділа біля вікна, сплівши долоні на колінах. Повернулась до мене, коли ввійшов.

— Маєш папіроси? — запитала. Її очі не були заплакані, щонайбільше — трішки розчервонілі.

Пішов до кімнати, приніс пачку, почастував Дзідзю і сам теж закурив. Міцні, французькі, саме такі були.

— Я йому подзвонила. Трубку взяла дружина. Я поклала.

Я тільки смикнув головою, що ж іще я міг сказати?

Курили мовчки, тоді загасили цигарки.

— Штайфер хоче нашу автівку. Важко йому відмовити. Каже, що по всій Угорщині розкидані табори для інтернованих і він мусить їх об’їхати. Маємо повертатися потягом, нині ввечері від’їздить спеціальний німецький поїзд до Варшави, мають мене пропустити.

— Я не їду, Константи.

— Що?

— Залишаюся тут.

— Як то?

— На якийсь час, не назавжди. На тиждень, може, трохи на довше.

— Але як повернешся? У тебе ж тільки польські папери.

— Зеленим кордоном.

— Зима близько.

— Дам собі раду. Я знаю гори, їжджу на лижах. Повернуся,

1 ... 133 134 135 ... 147
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Морфій», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Морфій"