Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

червоним воякам Володя Козак, що колись відсидів у братній тюрмі, бачив і голод, і злочини, гірші за Катинь…) Всі ці балакуни, Донцови та інші «елітарні» професори, були їм до’дного місця. На війні й опісля неї навчилися думати, читати — самостійно. Звідси цей феномен — дивізійники активно підтримували саме демократичну, антифашистську частину дисидентського руху… Вони — люди практичного розуму (очевидно, були й донцовці). П’ють здорово, в дим. Видно — муляє на душі. Хоч чимала частина перейшла зі зброєю в УПА, власне, по зброю і йшли в дивізію.

Потяг до Мюнхена. Зі мною листи, ще не встиг прочитати. З Лондона, якийсь українець. Пише, що сидів з моїм батьком у німецькому концтаборі. Ледве доїхав… Розказую Козакам. Володя: «Ану дай!» Дивиться на прізвище. «Відпиши йому вітання від командира, Володі Козака». Так дядько й не з’являвся більше, а я й не цікавився, чи то гебіст, чи міфоман, чи жартівник такий собі…

*

Після кожної зустрічі мій портфель наповнюється самвидавом. Врешті-решт, з туго набитим портфелем в одній руці і з вісьмома томами Маркса в іншій (Іра Якір віддала їх мені) я поїхав у аеропорт.

Погода була нельотна. Просидівши декілька годин з майором КДБ — вдягнутий у парадний кагебістський мундир, він читав «Любов і ненависть» Шевцова, я подався на вокзал. На вокзалі стояли величезні черги. У мене розколювалась від болю голова (грип), вже ніщо не цікавило, зникло побоювання, що стежать.

Підійшов лягавий.

— Ви що тут робите?

— Квиток купую.

— Квитків вже немає.

— Я чекаю, може, хто продасть.

Подивився документи, книжки Маркса (портфель із самвидавом випадково виявився поза полем його зору).

За якийсь час я побачив знайоме обличчя українського патріота.

Я підійшов до нього, нагадав про себе (ні я не пам’ятав його прізвища, ні він не знав мого), про спільних знайомих.

Він запропонував сісти з ним у вагон без квитка («в дорозі заплатимо провідникові»). Я пояснив, що зі мною самвидав, і тому мені небезпечно стикатися з міліцією, з контролерами.

— Я буду тримати портфель при собі.

Він заскочив у вагон, а мене не пустили.

Поїзд рушив, а разом з ним мій самвидав в руках напівзнайомої людини.

Я вернувся до Іри Якір, розповів про пригоду. Вона сміялась з моєї «конспірації».

— Ти завжди лаєш москвичів за необережність. Але так, як ти, ще ніхто не вчиняв.

До Києва я приїхав через день, о п’ятій ранку. По дорозі дівчина з мого купе сказала, що живе на Русанівці (район Києва) і що по неї приїде дядько на машині. Я зрадів: мені ж також туди.

Коли я вийшов з вагона, побачив дядька поруч з нею.

Метрів за п’ять:

— Пройдемо!

Поруч двоє лягавих.

— А що таке?

— По телеграфу повідомили, що ви, напившись, бешкетували у вагоні.

— Але ж я не п’яний. І звідки ви знаєте, що це саме я бешкетував? Фотографію вам мою передали, чи що?

— Де ваш квиток?

— Викинув. Краще ось вернімось у вагон, запитаємо в провідника, чи я бешкетував.

— Нічого питати.

Завели у привокзальне відділення. Все та сама безглузда суперечка.

Майор був п’яний, поруч нетверезий лейтенант.

— У вас немає квитка, ви без квитка їхали, ми будемо провідницю судити: ви їй заплатили. (Встигли шепнути йому мої проводирі, що квитка викинув.)

— Обшукати.

— Що шукати будете? Квитка?

Знову суперечки, проскакують закони з мого боку й алогізми з його.

Продивляються кожну сторінку восьми томів Маркса.

— А навіщо вам Маркс? Його що, в Києві немає?

— У мене грошей немає, щоб купити.

Знайшли якісь порізані папірчики.

— Зібрати, лейтенанте!

Лейтенант не може. Я, побачивши, що нічого небезпечного немає у папірцях, допоміг йому (поспішав додому, щоб дружину вдома застати).

— «Поздравляю с праздником. Целую. Ю. Ким. Пошел за врачом».

— Що за «враг»?

— Не «враг», а «врач».

Почалась суперечка — «врач» чи «враг».

Кажу:

— Після поцілунку не йдуть по ворога, а ось по «врача» можуть піти.

Іржуть — «дотеп» сподобався…

Майор кудись побіг (повідомляти про плоди обшуку). Прибіг злий, але не на мене, а на господарів. До мене ставиться зі співчуттям. Мабуть, сказали, що це не шифр, і що він — бовдур.

На слідстві 72-го року мені нагадали:

— Ви що думаєте, що обдурили нас тоді, на вокзалі? Ми знаємо, що у цьому ж вагоні їхала ваша людина з портфелем!

(«Мели, Іване! Чув дзвін, та не знаєш, де він».)

А через місяць ведуть мене коридором на допит і раптом… та сама, «моя людина». Його як свідка вели на допит в іншій справі. Це нечувано — такі зустрічі неможливі, заборонені. Я запідозрив провокацію. Нічого подібного. Він вийшов сухим з води, про портфель ніколи більше й не згадували. Звичайне недбальство конвоїра. Скільки їх було, цих недбальств. Працювати й тут «чисто» не вміють. Мені ж було приємно подивитись на людське обличчя з волі.

і

*

У Києві я поринув у теорію гри. Почав вивчати структуру ігор в її зв’язку з психологією та педагогікою. Від «політичної діяльності» все більше й більше нудило.

71-й рік був для мене, мабуть що, найтяжчим. Московські враження, незважаючи на знайомства з новими чудовими людьми, залишили на душі великий тягар. Я побачив зародки бісівщини. У поєднанні з аполітизмом багатьох, тобто безперспективною, хоча й благородною, неусвідомленою політикою, це збільшувало відчуття безплідності боротьби за свободу. Та й саме поняття свободи треба було уточнити. Свобода — умова чогось, а не самоціль. Засіб чого?

Класичний марксизм віджив себе. Повертатись до попередніх, домарксистських ідеалів? Безглуздя. Треба шукати нове попереду. Але що?

Почав аналізувати причини переродження. Якийсь страхітливий маятник революцій і термідору. Христос — Констянтин, Робесп’єр — Бонапарт, Лютий — Жовтень 1917 року — 1937–47 роки.

Що спільного у Христа, Робесп’єра, Леніна? А у Констянтина, Торквемади, Сталіна й Бонапарта багато спільного.

Почав придивлятись до психологічних та етичних коренів переродження.

А 71-й рік підкидав мені одну за іншою «психологічні історійки».

Для мене це був рік праці над грою та Шевченком і рік психологічних «надривів» моїх близьких, далеких. Трагедії професії, родини, любові, дітей…

Трагічна історія країни втілювалась у трагедію людей: опозиціонерів, конформістів і нонконформістів, ворогів і друзів.

Нав’язливо тріпотала в голові думка Е. Фромма: невротичне суспільство породжує невротичну особистість, невротична особистість створює невротичне суспільство.

Ось, наприклад, бісівщина. Вона супроводжує всі гуманістичні рухи, коли перед гуманістами постає питання: «Що робити,