Читати книгу - "Драматичні твори"

"Макар (до Карпа). А гавану?

Карпо. То дорога цигарка, тату.

Макар. А-а!

Іван (до Михайла). А ти курив коли-небудь гавану?

М и х а й л о. Курив! А ти?

Іван. Цілу сотню мав. Не люблю, роздав.

М и х а іі л о. Невже!

Мака р. Та бреше він; де б він достав, як воно дороге?

І в а н. От ви вже, тату, не вірите, що я курив добрі цигарки. Не забувайте, що я старший писар!.. Як наші поверталися з Китаю через Одесу, так мені привіз гостинця мій приятель.

П ет р о. А чом ти не поїхав у Китай? Побачив би світу!

Іван. Не захотів.

Михайло. Чого так? Грошей би привіз.

І в а н. Я не люблю чужого.

Макар. Він любе спать.

Іван. Хто спить, той пе грішить.

Михайло. І то правда. Заспівать би. А-а! Іван! За-цвірчи, брат, цвіркуном! Після такого обіду приятно посміятись і згадать дитячі літа.

Петро. Ні, свисни соловейком!

. Іван. Забув уже усі штуки.

Михайло. Невже забув? Жаль!

Іван. Давня річ!

Петро. А як з театра виводили за те, що цвіркуном кричав, забув?

Карпо (сміється). Про це недавно згадували.

Іван. Ні, я цього не забув і не забуду... А от мені цікаво: чи ви з Михайлом пам’ятаєте, як вас обох виводили з церкви за уха?

М и х а й л о. Коли?

Тетя н а. Бог зна що вигадав!.. Ніколи я не повірю, щоб Михайла або Петра виводили з церкви, та іце за уха!

Іван (сміється). От же, єй-богу, виводили!

Тетяна. ІТе вірю!

Макар. Вигадки!

Іван. Він же, тату, тоді не був учителем, а дитиною. Петро, невже і ти забув?

Петро (сміється). А виводили.

М и х а й л о. Чортзна-що!.. Може, Петра і виводили, тільки не мене.

Петр о. Обох вивели! Пам’ятаєш, ми були раз на страсті4, я тобі показав трубочиста, що стояв у церкві, як з кагли виліз. Ти розсміявся, ухопив себе за носа, щоб не вибухнув сміх, та надувся, рука сприснула з носа, і ти кикнув на всю церкву, а я й собі!.. Де пе взявся кучерявий сторож, пам’ятаєш?

Іван. Живжа бривжа, собача каривжа, ашина радова, кошки, ножки, собачі торошки! (Сміється.)

Михаил о. Дурацькі слова!

Петро. Ха-ха-ха! І видумають! Так цей самий, кучерявий, взяв нас одного і другого за уха і так, як пару бичків, співаючи разом з хором «Разбойника», вивів із церкви!

Михайло. Нічого подібного... Нарешті, це зовсім лиш-ні згадки. Охота! Мама може пригадать ще й не такі випадки, коли ми спали в колисці... Зовсім лишне!..

Макар. А все Іван!

Тетяна. Може б, ти заснув, сину?

М и х а й л о. Ні, посидю з вами: мені дуже приятно побесідувать з своїми, бог його знає, коли побачимось, а я думаю завтра їхать.

Макар. Як?

Тетяна. Що ти? Оце вигадав! Два годи не бачились, а на третій увійшов в хату, поздоровкався і назад... Ми ж на тебе ще не надивилися.

Макар. Посидь, сину, з нами!

Михайло. Я рад душею... Я б сидів біля вас, може, все життя, якби не так склались мої діла...

Карпо. Які там у тебе діла. Екзамени покінчив — і гуляй до августа.

Михайло. Другі діла. Як будете знать причину, то ви й самі скажете: їдь, сину!.. Я б просив, щоб тут зостались тільки тато, мама, Карпо і Явдоха.

Явдоха. Вибачайте, мені треба навідатись до дітей. (Пішла.)

І в а н. А ми ходім усі в леваду, там поляжемо під великою старою вербою, поспіваєм. Я люблю цю вербу: вона давня-давня і так нахилилася до води, мов вітається з нею, а як зашумить своїм листом — наче шепче воді любовні речі.

Петро. Ого! Та ти поет!

Михайло. Через півгодини приходьте сюди та заспіваємо; я вже давно чув спів.

Василина. Гаразд.

Ідуть.

(До Демида.) Ви торік гарно співали.

Демид. І тепер співаю і на скрипці граю.

Василина. А заграєте на скрипці?

Демид. Я буду у вас довго, то ще й надоїм.

Карпо. Ніколи йому буде грати.

Василина. Ау неділю!

Карпо. Хіба.

Вийшли.

Михайло, Карпо, Макар і Тетяна.

Михайло. У вас, мамо, неначе сльози на очах! Чого це? Заспокойтесь. (Цілує її.)

Тетя н а. І від радощів сину, і від печалі, що хутко так від’їздиш... Тілько один Карпо з онуками, спасибі, біля нас!

{М и х а й л о. Бачите, мамо, от у Карпа єсть діти, онуки ваші, і ви радієте... І я хочу, щоб і у мене були діти... Треба мені женитися... А через те я повинен зараз вас покинуть, бо у мене є молода, і треба її навідать.

Тетяна. Молода є? Ти хочеш женитись? Слава богу!

Макар. Нехай бог благословить!

Т е т я н а. І пошле тобі щастя! (Цілує його.) А хто ж твоя дівчина, сину? Де вона, сину? Чия вона, якого роду?

Михайло. Дівчина гарна, інтелігентна, скінчила Смольний інститут 5з шифром.

Тетяна (утираючи сльози). Господи! Господи!.. Які є дівчата!

Макар. З шифром? Що ж то, сину?

Михайло. Особий знак достоїнства.

Мака р. Достойна, виходить! Дай господи, дай господи!

Михайло. Дочка полковника — Наталія Сорокотисяч-никова.

Макар. І придане добре.

Карпо. Це, тату, призвіще таке.

Макар. А!.. Ну, знаєш, воно недаремно таке прізвище — Сорокатисячпі! Мабуть, багата?..

М и х а й л о. Я не знаю, тату.

Макар. А чом же пе розпитав? Розпитай, сипу!.. Там хоч вона і достойна, а все, знаєш, придане не вадить! Ти ж не абихто — скоро сам генералом будеш!

Михайло. Вона одна дочка, що є — то її.

Макар. Ага! Одна? Ну, це добре. Вже як одна, то, звісно, все їй достанеться.

Тетяна. Чорнява, сипу?

М и х а й л о. Чорнява, мамо, а очі сппі: як намальована!

Тет я п а. То тії ж її привезеш до пас, покажеш? А може б, ми з старим поїхали на оглядини: так годиться. Вони б нас побачили, а ми їх...

Михайло. Далеко це, мамо! Вони тепер за кордоном, на Рів’єрі °... Батько її лічить очі,— бояться, щоб не осліп.

Тетяна. Ото, нехай бог бороне!

Карпо. Так ти аж туди поїдеш?

Михайло. Треба їхать. Не можна інакше. Ми умовились з Наталею Петровною там побачитись... Тепер розумієш: не поїхать, вийде — фе! — хамство!